Ставрогін – герой роману Ф. М. Достоєвського “Біси”

Вперше питання про реальні прототипи Миколи Всеволодовича С. був поставлений в 1920-і роки: Л. П. Гроссман припустив, що роман, “що вважався до цього часу зображенням нечаевщіни, є у нас першою монографією про Бакуніна” і є “однією з найбільш видатних трактувань особистості Бакуніна у всій світовій літературі “. Як непереконливу оцінив версію Гроссмана В. П. Полонський, встановивши повну незалежність С. від анархіста Бакуніна. Безсумнівним (хоча й зазнали складного суб’єктивного переосмислення) прототипом С., “аристократа, який

пішов в демократію”, можна вважати петрашевця Н. А. Спешнева (1821-1882), атеїста, соціаліста і комуніста, який справив сильний вплив на молодого Достоєвського і названого письменником “мій Мефістофель”. О. Ф. Міллер, перший біограф Достоєвського, в зв’язку з цим вважав “Біси” романом автобіографічним “в психологічному сенсі”. В контексті відносин Достоєвського і спішно-ва може бути інтерпретовано лист автора “Бісів” (від 8

20 жовтня 1870) до видавця “Русского вестника” М. Н. Каткова: “Я сів за поему про цю особу тому, що надто давно вже хочу зобразити його. На мою думку, це і російське і

типове обличчя. Мені дуже, дуже буде сумно, якщо воно в мене не вдасться. Ще сумніше буде, якщо почую вирок, що особа ходульне. Я з серця взяв його “. Творча історія С. загадкова і драматична. Пошуки “справжнього” героя змусили автора радикально змінити первинний задум, забракувати роботу цілого року і приступити до написання зв’язного тексту тільки тоді, коли С. був піднесений на “безмірну висоту” і отримав статус “чарівного демона”, владного спокусника і “пана розмови” , “цікавого і дошкульного, як Мефістофель”. В одному з автокомментарии до образу С. Достоєвський писав: “Це цілий соціальний тип (в моєму переконанні), наш тип, російська, людини дозвільного, не за бажанням бути пустим, а втратив зв’язку з усім рідним і, головне, віру, розпусного з туги, але совісного і вживає страждальні судомні зусилля, щоб оновитися і знову почати вірити. Поруч з нігілістами це явище серйозне. Присягаюся, що воно існує в дійсності “(лист до М. А. Любимову від березня-квітня 1872). Художня хронологія “Бісів”, романне дія яких триває один місяць, все-таки дозволяє реконструюв

Ати і датувати біографічну передісторію С.: 1840 – рік народження С.; 1849 – початок домашнього виховання; осінь 1855 – грудень 1860 – роки навчання в петербурзькому Ліцеї; 1861 – служба в гвардії і успіхи у вищому світі; 1862 – дуелі, суд і розжалування в солдати; 1863 – участь у польській кампанії, виробництво в офіцери і відставка; 1864 – пригоди в петербурзьких “перехрестях”, зближення з Петром Верховинського, Лебядкін і Кириловим ; червня 1864 – “подія” з Матрьоша; березня 1865 – одруження з Лебяд-кіной; червня 1865 – приїзд до матері (“звір випустив кігті”); весна 1866 – від’їзд з Росії до Європи, початок чотирирічних подорожей; осінь 1867 – інтелектуальні експерименти над Шатова і Кириловим (“У той же самий час, коли ви насаджували в моєму серці Бога і батьківщину… ви отруїли серце цього… маніяка, Кирилова, отрутою… Ви стверджували в ньому брехня і наклеп”), участь в реорганізації таємного товариства за новим планом і написання для нього статуту; травня 1868 – поява галюцинацій, які народили ідею покаяння і сповіді; кінець 1868 – відмова від російського громадянства і покупка будинку в Швейцарії; січень-липень 1869 – зв’язок з Марією кроків у Парижі, захоплення Лізою, скандальна історія з Дашею, задум двоєженства: “Я відчув жахливий спокуса на новий злочин… але я біг, за порадою іншої дівчини, якій я відкрився майже у всьому”; липень – серпень 1869 – написання сповіді та друкування її у закордонному друкарні; серпня 1869 – приїзд до Росії разом з тиражем “листків, призначених до поширення”; 12 вересня 1869 – початок романного дії.

За місяць романного часу С. проживає ціле життя: між намірами, рішеннями та вчинками пролягає прірва – надій, сумнівів, “проб”, розчарувань і краху. Кожен крок С. обумовлений іншим, давно відбувся, кожну мить совершающейся катастрофи, кожна точка кризи обтяжені вантажем минулого. Прагнення звільнитися від ненависних спогадів-галюцинацій шляхом сповіді, покаяння (“нова думка” С.) та оприлюднення “листків” межує із зухвалим викликом (“оголошу раптово і саме в яку-небудь мстиву, ненависну хвилину…”). Візит до старця Тихону, який розгадав підпільні задуми С., і невдача акту сповіді провокують публічне визнання, вчинене С. в гордині “безмежного зарозумілості” і обернулося тотальної катастрофою (“Я не вбивав і був проти, але я знав, що вони будуть убиті, і не зупинив убивць “). Пружиною романного дії і таємної інтригою “Бісів” виявляється протистояння біса-політика Петра Верховинського, прагне втягнути С., аристократа і демонічного красеня, в широкомасштабну провокацію, що передбачала вбивство Шатова і самогубство Кирилова, а також підпорядкувати С. своєму впливу і шляхом шантажу нав’язати йому роль самозванця і лжецарь (“Іван-царевича”), співучасника і співкерівника смути. Причини, по яких С. вплутався в політичну авантюру, випадкові і ненавмисні: “Я до цього суспільства зовсім не належу, не належав і перш… Навпаки, з самого початку заявив, що я їм не товариш, а якщо допомагав випадково, то тільки так, як дозвільний людина… “У романі констатовано трагічний підсумок шляху” аристократа, який пішов в демократію “:

С. потурав політичним шахраям, піддався хвилинному спокусі пристрасті і погубив Лізу, скоїв смертний гріх самогубства. Разом з тим “князь і ясний сокіл” відмовився від трону і вінця царя-самозванця, не прийняв бісівської ідеї захоплення світу, а з нею – звання кумира-ідола живого бога, дав моральну оцінку “верховенцам”: “Я не міг бути тут товаришем, бо не поділяв нічого… тому, що все-таки маю звички порядну людину і мені мерз “. Прізвище “Ставрогіна” (від грец. – Хрест) натякає на високе призначення героя. На думку Вяч. Іванова, С. зраджує своєму призначенню: “Зрадник перед Христом, він є невірним і Сатані… Він змінює революції, змінює і Росії (символи: перехід в чужоземне підданство і, особливо, зречення від своєї дружини, Хромоножка). Всім і всьому змінює він, і вішається, як Іуда, не діставшись до своєї демонічної барлоги в похмурому гірській ущелині… Микола С. – негативний російська Фауст, – негативний тому, що в ньому згасла любов і з нею згасло то невпинне прагнення, яке рятує Фауста; роль Мефістофеля грає Петро Верховенський, в усі важливі миті виникає за С. з кривляннями свого прототипу “(стаття” Основний міф у романі “Біси” “). Як писав Н. А. Бердяєв, “вражає ставлення самого Достоєвського до Миколи Всеволодовичу С. Він романтично закоханий у свого героя, полонений і моргають ім. Ніколи ні в кого він не був такий закоханий, нікого не малював так романтично. Микола С. – слабкість, приваблення, гріх Достоєвського…

У чому ж трагедія ставрогінского духу, в чому таємниця і загадка його виняткової особистості? .. Наблизити до вирішення цієї загадки може лише міф про З. як творчої, світової особистості, яка нічого не створила, але вся ізошла, вичерпалася в емальованих з неї “бісів”. Це світова трагедія виснаження від безміру, трагедія змертвіння і загибелі людської індивідуальності від відваги на безмірні, нескінченні прагнення, які не знали кордону, вибору та оформлення “. За оцінкою С. М. Булгакова, “С. немає, бо їм володіє дух небуття, і він сам знає про себе, що його немає, звідси вся його мука, вся дивність його поведінки, ці несподіванки й ексцентричності, якими він хоче як ніби самого себе переконати в своєму небутті, а так само і та загибель, яку він неминуче і невідворотно приносить істотам, з ним пов’язаним “. А. Л. Волинський бачив в особі С. “велике психологічне явище… отримало згодом назву декадентства”. “С. – Найбільше художнє створення Достоєвського, – стверджував К. В. Мочульський, кваліфікуючи трагедію героя як агонію надлюдини. – Це людина нового зона… у порівнянні з яким надлюдина Ніцше здається тільки тінню “. Сучасна Достоєвському критика висловлювала припущення про можливе літературному генезисі С.: “Це якась суміш Печоріна з Дон-Жуаном і з тим героєм” Паризьких таємниць “, яка присвячує дозвілля своєї аристократичної життя і золото своїх кишень поневірянь по самим огидним… вертепу злочину! ” (Є. Марков. Критичні бесіди).

Л. П. Гроссман бачив в образі С. підсумок роздумів Достоєвського про людей могутньої волі і сильних пристрастей: “Неосяжна сила, безпосередньо шукає спо-кою, хвилюється до страждань і з радістю кидається під час пошуків і мандрівок в жахливі ухилення та експерименти”. Підкреслюючи, що тип С. сходить до байронічні герою з його демонізмом, песимізмом і пересиченням, Г. М. Фрідлендер відзначав в образі С. новий трагічний варіант романтичного демонізму, притаманного “хижому типу”: С. “індивідуаліст до мозку кісток, зайнятий цілком самим собою і в той же час саме тому болісно відчуває в собі зяючу “фатальну” порожнечу “. Ф. І. Евнін називав історію С. “містерією загибелі великого грішника”. У постановці “Бісів”, здійсненої в МХТ в 1913 р. (інсценізація Вл. І. Неміро-вича-Данченко називалася “Микола Ставро-гін”), роль С. грав В. І. Качалов. Горький, який виступав з протестами проти постановки і вимагав її заборони, писав: “Не С. треба показувати… тепер, а щось інше. Необхідна проповідь бадьорості, необхідно духовне здоров’я, діяння, а не самоспоглядання… Досить вже самооплеваній… нетямущого анархізму і всяких судом “(Ще про” карамазовщину “


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Ставрогін – герой роману Ф. М. Достоєвського “Біси”

Categories: Твори з української літератури

Links