Головна тема поетичної творчості М. І. Цветаєвої
Тема творчості надзвичайно важлива для Цветаевой І лейтмотивом проходить через всю її лірику, містячи в собі вимогливе відношення до слова (вона вміє зовсім чітко підібрати визначення будь-якому явищу), неприйняття естетства, відповідальність поета перед своїм читачем, прагнення до гармонії, розрахунок на діалог із читачем. Нескінченні міркування про все це породжували величезне різноманіття віршів. Вірші ці могли бути присвячені різним предметам, але поєднувало їх одне – ідея творчості
Творча особистість у розумінні Цветаевой самотня.
Невід’ємною частиною цветаевской лірики є присвяти поетам, сучасникам або попередникам. Поетеса мала рідкий дарунок – уміти захоплюватися талантом, бути вдячної художникові, глибоко почувати душу в його утворах. Далека від окололитературной боротьби, вона була начисто позбавлена почуття творчої заздрості й ревнощів. Ця обставина дозволяла їй об’єктивно оцінювати добутку колег. Широко відомі цветаевские присвяти Блоку, Ахматовій, Пушкіну
Поетам, що міркують про своє призначення, властиво звертатися до Музи. У Цветаевой Муза згадується рідко, мимохіть, начебто вона не бачить її особливої заслуги у своїй творчості. Цікаво, що у віршах, звернених до Ахматової, та названа ” Музою плачучи”. Треба думати, що Цветаева вважала Ахматову своєю натхненницею й мала сміливість це визнати
Звертань до Музи небагато: Цветаева сподівається не на неї – на себе. Вона прагне до постійного самовдосконалення, тому що в цьому бачить шлях розвитку своєї творчості, від якого однаково нікуди не зникнеш (“Стіл”). Поетеса “прицвяхована” до письмового стола на всьому протязі свого творчого шляху, а творчість не має межі й шириться усе більше. Але це для Цветаевой не ярмо, а навпроти, “притулок від диких орд”. Вона завжди може вкритися у творчості, як у тихій гавані, і в той же час, не ховаючись, говорити те, що хоче сказати
Є в поезії Цветаевой тема, що ріднить неї з багатьма поетами, – це взаємозв’язок творчості й “невблаганного плину часу”. Людям властиво страшитися смерті й повного забуття, ще гостріше це почуття розвинене в людей мистецтва. Своє безсмертя Цветаева, як всі творчі особистості, бачить у творчості:
Для того я (у виявленому – сила)
Все рідне на суд віддаю,
Щоб молодість вічно зберігала
Неспокійну юність мою
Прагнучи зберегти своє життя у віршах, Цветаева з рідкою щирістю розкриває перед нами своє життя. Це ціла сповідь, що охоплює дитинство, юність і зрілі роки. Але навіть будучи цілком дорослою людиною, Цветаева зберегла всю безпосередність дитячого сприйняття, і мир у неї розцвічений безліччю фарб, почуття – свіжі, переживання – глибокі. Ці багатогранність і яскравість можливі, завдяки найрідшому дарунку – безоглядної любові до життя. Цим дарунком Цветаева наділяє й свою ліричну героїню, характер якої завжди непередбачений, несподіваний. У героїні сама поетеса досягає бажаного безсмертя, залишаючись завжди молодої й повної творчих сил, натхнення
Для Цветаевой призначення творчості незиблемо: прагнення до світла, повноцінна участь у житті, протистояння смерті, боротьба з бездуховністю. Ці вічні людські цінності, зовсім щиро проголошувані Цветаевой, зробили її творчість не просто відомим – безсмертним
Вона в сімнадцять років пише вірш, де до невідомого перехожого звертається… з могили:
Зірви собі стебло дикий
И ягоду йому вслід, –
Цвинтарної суниці
Крупніше й слаще немає.
Але тільки не стій тужно,
Главу опустивши на груди,
Легко про мене подумай,
Легко про мене забудься
Однак у той же самий час Цветаева сподівалася:
Моїм віршам, написаним так рано,
Що й не знала я, що я – поет…
Моїм віршам про юність і смерть
Нечитаним віршам! –
Розкиданим у пилу по магазинах
(Де їх ніхто не брав і не берет!),
Моїм віршам, як дорогоцінним винам,
Настане своя черга
Поетеса начебто пророчила й власну важку долю, і довге відторгнення її віршів значною частиною критики й читачів. Після еміграції в 1922 р. трагічні нотки в поезії Цветаевой підсилилися. Так, в 1925 р. вона писала:
Росіянці жита від мене уклін,
Ниві, де баба заститься… Друг!
Дощі за моїм вікном,
Лиха й дурій на серце…
Ти, у погудці дощів і лих
Те ж, що Гомер у гекзаметрі.
Дай мені руку – на все те світло!
Тут – мої обидві зайняті
Тут спогаду про типовий російський пейзаж знову викликають у Цветаевой думки про загробний світ. Тяготи емігрантського побуту, західноєвропейські обивателі, далекі духовним шуканням російських вигнанців, зміцнювали поетесу в переконанні, що саме їй і її товаришам на нещастя призначено навіть у смерті зберегти вселюдську любов:
Доктори довідаються нас у морзі
По над міру більшим серцям
Цветаева завжди відчувала свою самітність – і в середовищі еміграції, де більшість відвернулася від її через відкрито просоветской позиції її чоловіка С. А. ефрона. І в чисто поетичному відношенні – вона була поза школами, поза напрямками, не мала послідовників і учнів. В 1931 р. у вірші “Країна” Цветаева виразила тугу за Росією, по тій Росії, що уже не повернутися
Чим пугалом серед живих
Бути примарою хочу – із твоїми…
И – обоє немає! Розлуки – немає!
Стіл расколдованном розбуджений.
Як смерть – на весільний обід,
Я – життя, що прийшло на вечерю
Ці вірші народилися менш чим за півроку до загибелі. Цветаева почувала, що життя йде до кінця, до прощальної вечері – вечері. Вона не хотіла залишатися “пугалом серед живих” і в смерті сподівалася перебороти розлуку з рідн і близькими, котрих втратилася так незабаром і раптово. Тут уже передвіщений фінал: 31 серпня 1941 р. в евакуації в Єлабузі в стані безпросвітної нудьги, втративши всяку надію на краще, Марина Цветаева покінчила із собою. Чверть століття через на її батьківщині вийшов перший однотомник цветаевских віршів (зараз видане вже повне зібрання творів). Черга для її поезії все-таки настав, але сама поетеса, до нещастя, до цього часу не дожила.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)