Герой поеми А. С. Пушкіна “Цыганы”
Повість “Цыганы” будується на характерному для романтизму протиставленні двох із циальных укладів: цивілізації й дикої волі. Критика протиріч цивілізації займає в добутку важливе місце. А. викриває “неволю задушливих міст”, у яких люди “торгують волею своєї”, “глави перед ідолами хилять і просять грошей так ланцюгів”. Образ “ланцюгів” традиційно використовувався романтиками для характеристики феодального деспотизму й політичної реакції. В “Циганах” він віднесений до сучасності. Розрив А. із цивілізацією
Надалі вигнанець Алеко з’являється серед первісного народу, життя якого Пушкін характеризує метафорами “воля”, “млість”, “лінь”, “тиша”. Це своєрідний рай, куди ще не проникнуло зло й де, здається, А. може відпочити душею, знайти своє щастя. Але саме таке середовище, принципово далека активності, по контрасту виявляє чудності особистості й
Такий герой проявляє себе в бурхливих переживаннях, у винятковості бажань і вчинків, особливо в сфері любовних відносин. У колишньому світі життя А. не вдалася; виявившись у циганському таборі, він зв’язує надію на інше, нову, життя із Земфірою. Вона для нього “дорожче миру”. Поки Земфіра любить його, життя для А. повна гармонії. Але зі зрадою Земфіри валить знайдена рівновага. Самолюбство А. ображене, його серце терзають ревнощі, потреба мести. Осліплений вибухом неприборканих бажань, у прагненні відновити потоптану, як йому здається, справедливість Алеко неминуче йде до злочину – убивству Земфіри.
У любові Алеко проявляються власницькі, егоїстичні інстинкти, тобто ті моральні якості, які характеризують його як носія духу зневажуваної їм цивілізації. Парадокс долі А. у тім, що саме він, поборник волі й справедливості, приносить у безневинне просте життя циганів кров, насильство – тобто морально розбещує її. У такому повороті сюжету виявляється неспроможність героя. З’ясовується, що “син цивілізації” (так назвав А. Бєлінський ) несумісний з общинним циганським життям, як несумісний він і з миром освіти. Вторинне вигнання – цього разу із циганського табору – і покарання самітністю завершують сюжетну лінію героя.
Життєве кредо Алеко проясняє в повісті старий батько Земфіри. Якщо А. захищає права окремої особи, то старий циган, що покірно приймає природний порядок буття, виступає від імені родового життя. У непередбаченому поводженні жінки-циганки, у стихійності її любові він бачить тільки выплеск природних сил, не підметів людському суду. Старий, колись у молодості теж випробувала борошна любові, тепер хоче застерегти А., передати йому свій досвід. Але “зл і сильний” А. не чує старого, не приймає його рад. “Ні, я, не сперечаючись, // Від прав моїх не відмовлюся, // Або хоч мщеньем насолоджуся”,- заявляє він.
Зіштовхуючи дві життєві філософії, Пушкін не віддає перевагу тої або іншої. Найважливіший у романтичному мисленні прийом контрасту необхідний для особливо яскравого висвітлення розглянутого конфлікту. У сутності А. символізує в цьому конфлікті крайності розвитку сучасного індивідуалістичного суспільства, непомірно разросшийся принцип особистості.
Цим, можливо, пояснюється максимальна узагальненість характеристики героя, що позбавлений реальній біографії й національній приналежності, виключений з конкретного історико-побутового середовища. У літературній критиці зложилася давня традиція обвинувачень А. у неспроможності (Бєлінський бачив у ньому егоїста, Достоєвський – вічного ізгоя). Але позиція Пушкіна набагато складніше, ніж викриття героя. Хоча в “Циганах” герой объективирован, але присутність у ньому автобіографічних рис (А.- циганська форма ім’я Олександр) указує на ліричне трактування не тільки деяких поглядів героя (критики сучасності, наприклад), але й на загальну тональність авторського жалю до його долі. А. трагичен. У виразному портреті героя часу, приреченого йти шляхами зла й оплачивающего життям свої омани, Пушкін показав недосконалість самої природи людини, об’єктивний трагізм шляхів розвитку людської культури.
Образ пушкінського Алеко був втілений в однойменній опері С. В. Рахманінова на лібрето Вл. И. Немировича-Данченка (1892). Назва опери свідчить про перенос конфлікту в інтимний простір лірико-психологічної “маленької трагедії”. Людина нищівних страстей, А. з першої ноти похмура, терзаємо ревнивими підозрами. Композитор зі співчуттям розкриває трагедію самітності відкинутого героя. Музика “від першої особи” розповідає про почуття, що всевиправдує, любові, що піднімає А. над коханою й суперником
(1 votes, average: 5.00 out of 5)