Романтичні поеми “Кавказький бранець” і “Цыганы”
Яскраві, неприборкані, часом жорстокі й холодні, герої цих поем залучають до себе увага читачів не тільки своєю незвичайністю, але й закономірною появою цих характерів у певну епоху розвитку Росії. Поеми створені по канонах романтизму. Ми не знаємо передісторії героїв. Вони з’явилися нізвідки й через якийсь час кануть у нікуди. Всіх їх відрізняє сила характеру, поривши до волі. У минулому в кожного бурхлива й марна молодість:
Де бурхливим життям погубив
Надію, радість і желанье,
И кращих днів воспоминанье
У зів’ялому серці
Герой поеми “Кавказький бранець” жорстоко розчарований. Він відправився на Кавказ – край сильних і волелюбних людей – знайти таку бажану й необхідну йому волю духу, а потрапив у полон:
Воля! Він однієї тебе
Ще шукав у пустельному світі.
Страстями почуття истребя.
Охолодев до мрій і ліри…
Свершилось… метою упованья
Не зрить він у світі нічого… Він раб…
И жадає покрову гробовий.
Виявляється, воля – це ілюзія, до якої прагнув наш герой. Спрага життя, що на словах він не цінує, змушує його пристосуватися й до полону:
Здавалося, бранець безнадійний
До
Тугу неволі, жар заколотний
У душі глибоко він приховував.
И на чолі його високому
Не змінювалося нічого.
Завдяки любові молодої черкески, наш герой одержує можливість знайти волю. “Ти вільний,- діва говорить,- біжи”. Через безмовну любов гине “діва гір”, але, всі зрозумівши, наш герой ні сльозинки не роняє. Душу його холодна. Безмовна.
У поемі “Цыганы” ми бачимо подібний характер, але він пророблений автором більш ретельно, детально. Алеко залишає свій мир, “переслідуваний законом”. Йому здається, що він знаходить спокій і щастя в циганському таборі, серед вільного народу, не зв’язаного узами, а лише почуттями:
Подібно пташці безтурботної,
И він, вигнанець перелітний.
Гнізда надійного не знав
И ні до чого не звикав…
Але Алеко лише попутник їх. Він зовсім інший. Придя з інший світу, він приносить із собою і його закони. Як застереження, звучать слова автора:
Але Боже! як грали страсті
Його послушною душею!
Розповідаючи Земфірі про своє минуле, Алеко із презирством говорить про той світ, що покинув:
Там люди, у купах за огорожею,
Не дихають ранковою прохолоддю.
Ні весняним заходом лугів;
Любові соромляться, думки женуть.
Торгують волею своєї,
Глави перед ідолами хилять
И просять грошей так ланцюгів.
Алеко готовий вічно ділити “дозвілля й добровільне изгнанье” з улюбленої. Він задоволений своїм новим життям, зовні розділяючи із циганами їхній побут. Але герой не може до кінця прийняти законів вільного народу. За словами старого цигана:
Він “любить горестно й важко…
А серце жіноче – жартуючи”.
У відповідь на оповідання старого про своє життя Алеко дивується, що той не вбив свою невірну дружину. Алеко не зрозумілі слова цигана: “Хто в силах удержати любов?” Він грізно відповідає: “Я не такий!” Алеко готовий битися за свою любов або хоча б помстою утішитися. Придя до циганів, він не змінюється. Волелюбний народ відкидає Алеко з його жорстокістю:
Залиш нас, горда людина!
Ми дикі; немає в нас законів;
Ми не терзаємо, не стратимо –
Не потрібно крові нам і стогонів,
Але жити з убивцею не хочемо…
Сильні й волелюбні, цыганы так само милосердні, як і мудрі. Вони розуміють Алеко:
Ти для себе лише хочеш волі…
Герої поем Пушкіна, заколотні духом і суперечливі, холодні й утомлені від життя, знайдуть своє продовження в образі Євгенія Онєгіна.
Трохи інший відтінок одержать вони у Творчості Михайла Юрійовича Лермонтова.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)