ПЕЙЗАЖ У ЛІРИКУ ПУШКІНА Й РОСІЙСЬКИХ ПОЕТІВ


Колись Достоєвський сказав: “Краса врятує мир”. Наша сучасна дійсність має потребу в порятунку: у важких умовах матеріального життя людина повинен знайти точку опори, щоб не впасти духом, не скотитися в прірву побутових безладь, не замкнути в самому собі. Поети чуйно розуміли, що душу можна розбудити тільки тоді, коли людина зможе радуватися кожній миті життя, зуміє знайти поезію в будь-якому прояві земних радостей. Музика, Природа, вірші – це радісно всім. У природі є своє чарівництво, своя чарівна принадність, що лікує душу, прилучаючи її до прекрасної миті усвідомлення себе часткою всьому Всесвіту. Пушкіна, Лермонтов, Тютчев і багато інших поетів залишили прекрасну спадщину. Природа в картинах талановитих художників, поетів, письменників відкриває нам новий мир, хвилює своєю неповторністю, своїм нагадуванням – не губите красу навколо себе. Зараз, як ніколи, дуже гостро коштує питання екології, питання – чи буде життя на землі, а якщо буде, то яка. Патріотизм завжди був національною рисою російських поетів, вони могли в непомітної, зовні соромливій росіянці природі знаходити сенс, природа завжди була для них джерелом натхнення, джерелом живлющої сили обдарованій росіянці душі. Пушкіна у своїх відступах в “Євгенію Онєгіні” дає чудесний опис природи, його вірші про природу повні любові, сумуй про мить, що йде. Серед віршів Пушкіна


видне місце належить тим добуткам, де з дивною силою він малює картини природи. На думку багатьох, Література – це зліпок з життя, але зліпок більше тонкий, більше об’єктивний. Однієї з особливостей поета була різнобічність його дарування, хоча багато творчих сил Пушкін віддав створенню реалістичного пейзажу. Ця лірика була дорога поетові як можливість безпосередньо висловити свої думки, почуття, переживання. Поетичні сторінки зображення природи в “Євгенію Онєгіні” просто чудові? “Як смутно мені твоє явище. Весна, весна? Пора любові? Яке млосне хвилювання В моїй душі, у моїй крові”, – пише автор. Бєлінський дуже точно помітив, що Пушкін, що гостро почуває плин часу, виражає кращий тип російського національного характеру своєї епохи. Його душа далека кастовій ізоляції й духовній обмеженості. Багате духовне життя самого Пушкіна дозволяло йому відкривати в природі красу, що таїться в ній. Милі серцю рідні картини природи, намальовані Пушкіним, не забуваються ніколи, як ніколи не можна забути дитинство. Хвилюють його рядка з “Євгенія Онєгіна”: Люблю піщаний косогір, Перед хатинкою дві горобини, Хвіртку, зламаний забір, На небо сіренькі Хмари, Перед гумном соломи купи, Так ставок під покровом верб густих – Роздолля утік молодих. Із всіх пір року Пушкін обожнював осінь. Він писав: “Із всіх часів я радий лише їй однієї”. Незважаючи на те, що Пушкін багато писав про осінь, чудесні його замальовки у віршах: “Зимовий вечір”, Зимовий ранок”, “Зимова дорога”, “И знову я відвідав…”. У цих зовні скромних замальовках кожному зрозуміла й мила природа, з якої людина зіштовхується протягом всього свого життя. Його вірші “Хто знає край, де небо блищить”, “На пагорбах Грузії” стали шедеврами не тільки російської літератури, але й світовий. Жоден російський поет не може зрівнятися з Пушкіним по принадності й легкості зображення мовчазної краси природи. Я вважаю, що картини природи в його лірику з’явилися чудовим засобом виховання любові до Батьківщини. Можна любити тільки ту землю, ту красу, серед якої народився й виріс. І хоча на землі чимало екзотичних країн із чудесними пальмами й морями, ми тільки захоплюємося цією природою, але вона нам не дуже близька. Недарма, коли поети й письменники залишають Батьківщину, те найбільше вони тужать за російською природою. Російські берези Сергій Єсенін прославив на увесь світ. Лермонтов у вірші “Батьківщина” тужить про російські сірі хати. Маяковський у своїх віршах писав: “Можна забути, де й коли пузы ростив і зоби, але землю, з якої вдвох голодував, не можна ніколи забути”. В останні роки життя Пушкін створює добутку, наповнені безпросвітною нудьгою, глибоким жалем про минулі роки. У сумному голосі поета постійно присутні нотки скорботи, розчарування, у його віршах природа сумує разом з ним. Вірш “И знову я відвідав…” дуже особисте. У кожному рядку пейзажу можна знайти самітність хмурого лісу, там дається трагічний пейзаж з похмурою картиною вбогих хатинок російського села, смерті дітей. Настрій вірша перегукується із самітністю самого поета. У віршах “Хмара”, “Осінь” та ж тема безвихідності. Недарма Пушкін любив цей час умирання природи: “Жовтень вуж наступив, уже
гаю отряхают останні аркуші з нагих своїх галузей”. Здається, що сама природа сумує разом з поетом. У кожній картині Пушкін запам’ятовує своїм особливим, невловиме звичайним ^оком настрій. Пейзаж у поета не байдужий образ, він активний, має свій символ, свій зміст. У вірші “На пагорбах Грузії” сум протягає не тільки в пейзажі, але й у настрої поета. Він пише: “На пагорбах Грузії лежить нічна імла…” У цих рядках передана романтична мрія про чарівний Край. Пушкіна зображує мир сильних страстей і почуттів. У вірші ” Село ” на тлі поетичних замальовок картин природи показане виснажливе рабське життя кріпаків. Пушкіна викликує:” ПРО, якщо б голос мій умів серця тривожити!” Він почував себе самотнім вітрилом у жорстокій життєвій бурі, але голос його як і раніше залишався вільним. Ліричні вірші Пушкіна “Броджу я уздовж вулиць шумних…”, ” Елегія “, “Луна”, “У степу мирській сумн і безбережної”, “Не дай мені бог збожеволіти” – повні змісту пережитої бури, смутного розставання з майбутнім. Його смутні пісні звучали “у долині рабства й мучень”. На частку Пушкіна випали великі страждання. Він відповів на них пророчими думками. Пушкіна бачив у цьому виправдання свого життя. Він мислив, отже, – боровся. Він мислив, отже, жив і перемагав.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ПЕЙЗАЖ У ЛІРИКУ ПУШКІНА Й РОСІЙСЬКИХ ПОЕТІВ

Categories: Нові твори

Links