Російська природа в лірику А. С. Пушкіна
Дивний мир природи знаходить своє відбиття у Творчості кожного поета. Адже саме здатність людини відчувати навколишню красу й гармонію життя й співвідносити з ними свої почуття й настрої роблять його поетом. А. С. Пушкін відкриває нам неповторну принадність рідної природи, змушує побачити й глибоко відчути її, тому що від цього багато в чому залежить моральний вигляд людини.
Читаючи чудові вірші поета, ми занурюємо в надзвичайний мир пушкінської лірики: робимо подорож до моря, любуємося з висоти Кавказом, відпочиваємо в тихому сільському
Природа в поезії Пушкіна оживає перед нами у всій своїй чарівній красі. У Пушкіна все пори року прекрасні, але все-таки улюбленої часом у нього була осінь. У ній поета особливо торкає картина зів’янення Природа, виконана сумуй. До кращих творів Олександра Сергійовича про осінь ставиться однойменний вірш “Осінь”, у якому він найбільше яскраво й повно виразив своє відношення до всіх пір року.
Сприйняття природи в Пушкіна нетрадиційно й незвично. Не можна не
Ох, літо червоне! любив би я тебе,
Коли б не спека, так пил, так комарі, так мухи.
Ми бачимо, що поет не любить літо. Але й весна йому не по вдачі:
..я не люблю весни;
Нудна мені відлига; сморід, бруд – навесні я хворий;
Кров бродить; почуття, розум тоскою стиснуті.
Суровою взимку я більше задоволений,
Люблю її снігу; у присутності місяця
Як легкий біг саней з подругою швидкий і вільний…
И незважаючи на те, що весна завжди вважалася самою прекрасною порою, все-таки Пушкіну ближче осінь:
И с кожної восени я розцвітаю знову;
Здоров’ю моєму корисний російський холод;
До звичок буття знову почуваю любов:
Чредой злітає сон, чредой знаходить, голод;
Легко й радісно грає в серце кров,
Бажання киплять – л знову щасливий, молодий…
Поет порівнює цю пору року з нелюбимою дитиною в сім’ї або із приреченої на смерть сухотною дівчиною:
Грає на особі ще багряний колір.
Вона жива ще сьогодні, завтра немає.
Ми бачимо, що тільки осінь здатна розбудити в Пушкіні поетичне натхнення, породити в його багатій творчій уяві рими, образи, звуки, мрії:
И думки в голові хвилюються у відвазі,
И рими легені, назустріч їм біжать,
И пальці просяться до пера, перо до паперу,
Мінута – і вірші вільно потечуть.
Картини зимової природи з дивною майстерністю малює поет у вірші “Зимовий вечір”. Пушкіна передає нам особливий затишок теплого будинку, і відчуття щиросердечного комфорту ще більше підсилюється спогадами про найближчу людину далекого дитинства – няньці Орисі Родіонівні:
Бура мглою небо криє,
Вихри сніжні крутячи;
Те, як звір, вона зав’є,
Те заплаче, як дитя,
Те по покрівлі ветхої
Раптом соломою зашумить,
Те, як подорожанин запізнілий,
До нас у віконце застукає.
Читаючи ці рядки, мимоволі представляєш чудесний вечір – тихий і спокійний, незважаючи на те, що за вікном бушує хуртовина; камін, у якому тепліє вогонь, а також як би чуєш рядка улюблених казок і пісень, що злітають із вуст дорогого серцю людини. Але природа неповторна у своїй мінливості. Сліди вчорашньої непогоди зникають із настанням ранку (вірш “Зимовий ранок”):
Під блакитними небесами
Чудовими килимами,
Блищачи на сонце, сніг лежить,
Прозорий ліс один чорніє,
И ялина крізь іній зеленіє,
И річка під льодом блищить.
Пушкін також не забуває й про принадність морозної ночі. Це видно з наступних рядків:
Яка ніч! Мороз тріскучий,
На небі ні єдиної Хмари ;
Як шитий полог, синій звід
Майорить частими зірками.
Але все-таки жодне з пір року не зачаровувало так Пушкіна, як осінь. Поет підкреслює багатство й різноманіття її фарб у період зів’янення, які при цьому здаються ще більше прекрасніше:
Сумовита пора! очей очарованье!
Приємна мені твоя прощальна врода –
Люблю я пишне природи увяданье,
У багрець і в золото одягнені ліси…
У віршах Пушкіна про природу зауважуєш не тільки особливості сприйняття краси й відтінки смаків поета, але також і прояв таких моральних якостей, як вільнолюбство, гуманність, патріотизм. Доказом цьому може служити вірш “Село”, у якому перед читачем з’являється неяскрава, але чарівна картина природи середньої смуги Росії. Цей чарівний сільський пейзаж викликає почуття любові до рідної землі й до тих, хто на цій землі живе й трудиться:
Я твій – люблю цей темний сад
З його прохолоддю й квітами,
Цей луг, заставлений запашними скиртами,
Де світлі струмки в чагарниках шумлять…
Вся ця типово російська краса й спокій “пустельного куточка” змінюють ліричного героя, змушуючи його отрешиться від суєтного миру. У добутку звучить гарячий заклик до волі. Адже воля – саме коштовне, чим може володіти людина.
Отже, ми бачимо, що природа в А. С. Пушкіна – це чарівний мир, наповнений чарівними звуками, але крім цього, ще й могутня стихія життя, що будить у людині найкращі якості – патріотизм, волелюбність, милосердя, мудрість.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)