Костянтин Симонов Вірші
Костянтин Симонов
Вірші
Перекладач: Анатолій Глущак
Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм. Д. В. Павличко; Худож. Н. А. Дехтяр – Одеса: Маяк, 1988.- 232 с. ISBN 5-7760-0115-3
Дім друзів
В домі друзів, куди ніби рідний приходиш,
Де і з горя, і з радощів міг ночувать,
Де притулок дадуть,
де гостинність знаходиш,
Там, як мають, то щиро тебе пригостять.
Де потискують руку – аж чується хрускіт;
Подарунок одразу в куток – не на стіл.
Де буває і густо, буває і пусто,
Як нема – то нема,
чим багаті
В домі друзів ніколи тебе не захвалять
І невдачам твоїм не ведуть строгий лік.
Тут, поки сам не схибиш,
ніколи не зрадять,
Що б не сталось – ти бажаний тут чоловік!
Тут, коли не розкажеш – питати не будуть,
А наб’єшся на суд – буде правда гірка.
Тут браваду прощають,
боягузство – засудять,
На пихатість ідуть з прямотою штика,
В домі друзів відомі турботи і розпач;
Надсилала війна похоронки щорік,
Але горю чужому тут двері нарозпаш,
Хоч своє, мовчазне, –
під замком цілий вік.
І не раз у житті – за якої негоди! –
Він тебе зігрівав
Він бував на житейськім важкім переході
Мов “ензе” – недоторканий вірний запас.
Чим віддячу, дім друзів, тобі за щедроти?
Найдорожчим усім, незабутнім усім?
А за те, що усіх зустрічав лиш добром ти, –
Домом друзів зроблю назавжди власний дім!
Я хотів би присвяту зробити до вірша
Тій родині, що в мене тепер на вустах,
І боюсь – запитають сердито: “Навіщо?”
А впізнати себе – то впізнають і так.
Три вірші
Пам’яті Бориса Горбатова
1
Друг помер мій – така от у мене біда…
Як же бути і що маю далі робити?
Я ж не вірив ніколи, не знав, не гадав,
Що без друга колись мені випаде жити.
Був у мандрах, коли поховали його,
В день прощання
не йшов за труною в жалобі,
А тепер ось приїду – й спитати кого:
– Де мій друг? Де зустрітися з ним?
Що він робить?
На квартиру до нього прийду – все дарма..
Є та вулиця, дім, двері, добре знайомі,
Є табличка з ім’ям – мільйонам відомим.
Є на жердці костур і пальтечко потерте.
Є його кабінет. Тільки друга нема.
Все тут є. Все нагадує точно і вперто;
Жив мій друг…
А тепер – ніби пустка сама.
Ми хотіли завжди, щоб усе – незагайно!
Говорили:
“Сідаймо”, “Дзвонімо”, “Співаймо”,
Говорили: “Скажи”, говорили: “Читай”,
Говорили: “О п’ятій нуль-нуль завітай”.
Маю звикнути нині до слова “він був”.
На теперішній час – невмолиме табу.
Говорив, помагав, гостював, виручав,
Щоби я не тужив – довго жить обіцяв.
Твої риси у пам’яті я збережу.
Та ніколи тобі уже “ти” не скажу.
Нагадали, що маю звикати до змін:
Щоб казав кожен раз відсторонене “він”,
І “люблю тебе” щоб замінив на “любив”,
Не “є друг”, а “був друг” аби я говорив.
Як це так?! Я не знаю. Не згоден-таки!
Світло згаслої зірки доходить віки
До землі. Що зорі до далеких землян?
Ти добріший за неї – світив не здаля.
Та й мені на землі два життя не прожить,
На мій вік тебе стане –
маю дружбі світить.
2
Мовчки вмер, одразу, як від кулі,
Вже нічий, лице уже бліде,
І стоять в почеснім караулі
Четверо немолодих людей.
Четверо, які не вірять в бога,
Проводжають раз і назавжди
П’ятого у небуття, в дорогу,
Звідки не вертаються, не жди.
Та в очах їх – віра незбагненна,
Що врятують, в смерті одберуть,
Ніби на шинелі в час воєнний
Друга із оточення несуть.
3
Не старіє дружба, якщо справжня.
Небеса на поміч не покличе, –
З гуркотом, аж долі стане страшно,
Падає, як це дубам і личить.
За життя від бурі не здригається,
Смертю – з двох одною – обривається;
(2 votes, average: 4.00 out of 5)