Малюнок середини минулого століття: Костянтин Батюшков

Костянтин Батюшков прожив по мірках століття збігле життя довгу, але мав нещасливу й драматичну долю. Тридцяти трьох років від роду хвороба його душі прийняла необоротний характер, і, невигойно хворий, він провів другу половину свого життя, відгородившись від миру чорною завісою божевілля. В 1830 році його відвідає молодший його товариш Олександр Пушкін. Батюшков його не довідається. У тому ж році Пушкін напише: Не дай мені Бог збожеволіти… Часто у своїх віршах Батюшков кличе себе співаком любові. Це обман, а скоріше, омана щодо самого себе.

Муза поета зображує нам усе, що завгодно: тіні друзів, долі миру, витягає з античної міфології образи богів і героїв, мислить про долю, волю, силу, малює величні пейзажі, але інтимні переживання, почуття, що супроводжують їм, рідкі гості на сторінках його книг

А якщо й з’являються, то Батюшков так мистецьки драпірує їх у міфологічні одяги, так вишукано й мрячно передає їх, що важко розглянути щирі переживання його ліричного героя. А чого ж ще чекати від цієї дивної людини, героя Вітчизняної війни, що пережили розпач у спаленій Москві й тріумф перемоги в Парижі. Він і Пушкіну, тоді ще ліцеїстові, радив не захоплюватися

дрібничками, а витрачати час на Теми важливі, героїчні. Отже, Костянтин Батюшков, людина зовнішності зовсім не геройської, а скоріше пересічної, але внутрішньо доконаний герой, у своїй поезії намагається мислити категоріями піднесеного, що дозволяє, по думці поета, найбільше адекватно зобразити порядок речей і подій у світі. От, наприклад, уривок з вірша Спогад:

И в дзеркальних водах виявляв весь стан і гаї, Тільки-но димівся огнь у годинники мрячної нощи Біля кущі ратника, що сном почив. ПРО, Гейльсбергские поля! Об пагорби піднесені! Де стільки разів у ночі, луною освітлений, Я, у думу занурений, про батьківщину мріяв.

У наведеному уривку є все, що необхідно для такого роду добутків: і пихаті переноси наголосів, що перетворюють строфи в подоби ребусів, і перекручування слів, і державинская мідь закінчень і рим, і невиправдано довгі мовні періоди словом, все те, що відповідало естетиці жанру. І разом з тим внутрішня Музика віршів, їхній неповторний звук, какаято неземна, католицька врочиста їхня хода не залишають можливості засумніватися в тім, що Батюшков поет щирий і високий. І звичайно, йому дане знання своєї долі. Ще у двадцятилітньому віці він напише:Як конвалія під серпом убивчим жнецасклоняет голову й в’яне, Так я у хворобі чекав передчасно кінця

И думав: Парки година настане. Піднесене й героїчне в їхньому повсякденному розумінні являють собою особиста мужність поета, що усвідомив трагічний зміст життя. Свої почуття й переживання він виражав у доступному йому мові й образах. Його геній не розвився до пушкінського. Не винаходячи в поезії нічого нового, користуючись винятково підручними засобами, з того матеріалу, що дозволяв складати лише балади й оди, він вишиковує витончені й психологічно тонкі сюжети, які й зараз мають якимось дуже актуальний, сучасний звук. Я почуваю: мій дарунок у поезії згас, И Муза пламенник небесний згасила;

Сумна досвідченість відкрила Пустелю нову для очей, Туди мене тягне посиротілий Геній, У поля марні, у непрохідні сіни, Де щастя немає слідів, Ні таємних радостей нез’ясованих снів.

Подібне почуття звуку в наш час мав, мабуть, тільки Бродський, і тому іноді здається, над плечем його ширяє тінь Батюшкова. Багато чого з’єдналося в його долі: і особиста Драма, і особиста невпорядкованість людини незабезпеченого, для служби не створеного, неспокійного. Місія поета ні слави, ні грошей не обіцяла. І тоді щирий героїчний зміст життя став єдиним її змістом. Батюшков не сфальшував у жодному вірші. Піднесена його Муза лежить на терниях реальності. Якими би літературними штампами й прийомами не маскував її поет гострі шипи випирають і терзають його душу…

Виконаний завжди єдино тобою, З какою радістю ступив на брег вітчизни! Тут буде, я сказав, душі моєї спокій, Кінець працям, кінець і мандрівничого життя. Усе збулося…

Малюнок середини минулого століття: спиною до глядача у відкритого вікна невисокий, коротко обстрижений людина в довгополому сюртуку і ярмулці все неподвижно й скованно, начебто час зупинився. Це Костянтин Батюшков.

Російська поезія XVIII століття була одушевлена пафосом творення. Російські поети освоювали багатий досвід накопичених європейською культурою літературних жанрів, тим, прийомів з таким же почуттям, з яким будь-який молодий подмастерье освоює премудрості професії в іноземного вчителя. Не терпілося творити самостійно й перевершити іноземних учителів

Що наша Мова земної перед дивною природою З якою недбалістю й легкою волею Вона розсипала всюди красу И разновидное з єдністю согласила! Але де, яка кисть її зобразив Ледь одну її чортові.

Карамзин затверджував, що доля поезії інший; їй слід створювати свій, прекрасний і доконаний мир мрії мир, у якому втілиться те, що неможливо у світі істотному, вірив у моральний мир людини, у його душу й серце

Думав я бути в обітованій Тій землі, де вічний мир; Думав я зріти запашний Безтурботний Кашемір.

Через досконалість окремої людини поет мріє перейти до досконалості миру. Першим серед тих поетів, кому довелося розвивати в новому сторіччі програму, намічену Карамзиним, варто вважати Костянтина Миколайовича Батюшкова. Уже в ранніх його віршах видно відношення до поезії, як до особливого ідеального миру більше доконаному й гармонічному, чим земний:

Ми казки любимо всі, ми діти, але більші, Що в істині порожньої Вона лише розум сушить, Мрія все у світі золотить, И від суму злия Мрія нам щит.

У вірші Мої пенати Батюшков уже безпосередньо створює свій мир поета мир, вільний від зла й протиріч, де панують любов і дружба, щастя й радість, де здійснюється органічна наступність і безперервність культури:

Злетять на голос мирний Розмовляти із мною: И мертві з живими Вступили в хор єдиний!.. Що бачу Ти перед ними, Парнасский велетень, Співак героїв, слави…

К. Н. Батюшков у поезії завжди дотримувався принципу, що проголосив на початку свого творчого шляху: Живи, як пишеш, і пиши, як живеш. Звідси в його літературній спадщині багато послань друзям: Н. И. Гнєдичу, К. Дашкову, До друзів. У цих віршах чутне мовлення людини, звернене до розуміючих його людей. Вірші зрозумілі й доступні читачеві, але не стають від цього гірше. Вони проникають у душу читачів, наповнюють її тим же піднесеним і скорботним почуттям, що володіло поетом у хвилини натхнення й роботи:

Я бачив блідих матерів. З милої батьківщини вигнаних! Я на розпуття бачив їх, Як, до персям чад пригорнувши грудних, Вони в отчаянье ридали И с новим трепетом дивилися На небо рдяное навкруги.

У вірші До Дашкову чітко звучить голос поета-патріота, що не може равнодушно бачити борошна Батьківщини, не зауважувати страждання співвітчизників, віддаючись миру ілюзій і фантазій. Поет не збирається ховатися від проблем у створеному їм нереальному світі. Він готовий розділити всі тяготи, пережиті Вітчизною, інакше:

Ні, немає! Талант загинь мій И ліра, дружбі дорогоцінна, Коли ти будеш мною забута, Москва, вітчизни край златой!

Олександр Сергійович Пушкін високо цінував поетичну спадщину Батюшкова, відзначав його незвичайний ліризм, уміння просто й дохідливо розмовляти считателями.

Пускай у сивинах, але з бодрою душею. Безтурботний, як дитя, завжди безтурботних грацій, Він ніколи прийде зітхнути в покрову густий Своїх черемшин і акацій.

Лірика цього чудового поета прекрасна й співзвучна нашому часу, коли валять ідеали, валандаються системи, але незмінними залишаються духовні цінності й орієнтири

Ні, немає! Поки на поле честі, За древній град моїх батьків Не понесу я в жертву мести И життя й до батьківщини любов…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Малюнок середини минулого століття: Костянтин Батюшков

Categories: Нові твори

Links