В. Распутін. Живи й помни
Однієї із кращих книг про війну заслужено вважається повість В. Распутіна “Живи й помни”, що відразу пос-ле її видання в 1974 році викликала жвавий інтерес не толь-до серед радянських читачів, але й дуже незабаром одержала європейське визнання.
“Живи й помни” – це книга не тільки про життя глав-ных героїв, Андрія Гуськова і його дружини Настены, але й про співвіднесення їхніх доль із долею народної в один із драма-тических періодів історії. Глибина порушеної пробле-ми, філософське осмислення вибору
й, як наслідок, по-ступков людей ставить цю книгу в ряд класичних про-винищень про війну.
Назва повести пов’язане з висловленням В. Астафь-Ева: “Живи й помни, людина, у лиху, у журбі, у самі тяжкі дні й випробування: місце твоє – із твоїм народом; усяке відступництво, викликане слабістю ль твоєї, не-разуменьем чи, обертається ще більшим горем для твоєї Батьківщини й народу, а стало бути, і для тебе”.
Дві долі розкриваються перед нами в повісті “Живи й помни”, ми одержуємо можливість простежити за мис-лями, почуттями й учинками двох людей, глибоко прони-кая в щирі мотиви їхніх дій.
Андрій Гуськов
спочатку й не збирався дезертирувати, він чесно пішов на фронт і був гарним бійцем і това-рищем, заслуживши повагу друзів. Але жахи війни, рані-ние загострили егоїзм цієї людини, що поставив себе вище своїх товаришів, вирішивши, що саме йому й потрібно уце-леть, урятуватися, повернутися живим будь-що-будь. Дуже сподівався Гуськов, що з госпіталю його направлять додому, але доля розпорядилася інакше: його знову викликали на бойові позиції. Страх перед смертю й неймовірне бажання уви-діти дружину, рідних (хоча б на один день!) штовхають Андрія на втечу. Ні, він ще нікого не зрадив дією, тому що розраховував обернутися за два дні й повернутися-таки на фронт. Але невраховані обставини зробили шлях Гуськова набагато більше довгим, чим він припускав, і він вирішив, що це – доля, назад дорогі немає. Змушений скры-ваться в лісі від людей, Гуськов поступово втрачає все чоло-веческое, добрий початок, яке в ньому було. Лише злість і невгамовний егоїзм залишаються в його серце до кінця повести, його турбує тільки власна доля. Він навіть не задуми-вается, що штовхає свою дружину на злочин перед соб-ственной совістю й перед людьми; у своєму майбутньому ре-бенке Гуськов бачить лише продовження себе, а не самосто-ятельного чоловік, якому через егоїзм батька так і не призначене буде з’явитися на світло. І найменше Андрія Гуськова турбує те, що він зрадив свою землю, свою Ро-Дину, кинув у важку мінуту товаришів по зброї, чи-шив, на думку Распутіна, своє життя вищого змісту. Звідси й моральна деградація Гуськова, його здичавіння. Не залишив потомства й предавший все дороге, що в нього було, він приречений на забуття й самітність, ніхто не пом’яне його добрим словом, тому що боягузтво в сочета-нии з жорстокістю за всіх часів зазнавала осуду. Зовсім іншої з’являється перед нами Настена, не поже-лавшая залишити в лиху свого чоловіка, добровільно разде-, щолила з ним провину, що прийняла на себе відповідальність за чуже зрадництво. Допомагаючи Андрію, вона ні в чому не виправдує перед людським судом ні його, ні себе, тому що вірить: зрадництво не має прощення. Серце На – стіни розривається на частині: з одного боку, вона вважає себе не вправі кинути у важку мінуту людини, з кото-рим один раз зв’язала своє життя. З іншого боку, вона нескінченно страждає, обманюючи людей, зберігаючи свою страшну таємницю й тому відчувши раптом себе одино-який, відірваної від народу.
Настена – моральний ідеал у повісті Распутіна, тому що вона знаходить у собі сили пожертвувати своїм щастям, спокоєм, своїм життям заради чоловіка. Але розуміючи, що тим самим вона розриває всі зв’язки між собою й народом, Настена не може пережити цього й трагічно гине.
И все-таки вища справедливість тріумфує наприкінці повести, тому що люди зрозуміли й не засудили вчинки Настены. Образ же Гуськова не викликає нічого, крім презирства й відрази, оскільки “людина, хоча б раз, що ступив на доріжку зрадництва, проходить по ній до кінця”.
