Людина на війні на прикладі повести “Живи й помни”

Його повість “Живи й помни” являє яскравий приклад того, як насправді жили люди під час війни, які тяготи випробовували. Валентин Распутін описує в цьому добутку самий кінець війни. Люди вже передчували перемогу, і тому в них ще більше виникало бажання жити. Одним з таких був Андрій Гуськов. Він, знаючи, що Війна вже підходить до кінцю, намагався вижити за всяку ціну. Йому хотілося швидше повернутися додому, побачити матір, батька, дружину. Це бажання придушувало всі його почуття, розум. Він готовий був на що завгодно. Йому не страшно було

поранення, навпаки, він хотів, щоб його легко ранило. Тоді б його забрали в госпіталь, а звідти – додому.

Його бажання здійснилося, але не зовсім: він одержав поранення, і був відправлений у госпіталь. Він думав, що важке поранення звільнить його від подальшої служби. Лежачи в палаті, він уже уявляв собі, як повернеться додому, і був так упевнений у цьому, що навіть не викликав рідню в госпіталь побачити. Звістка про те, що його знову відправляють на фронт, уразила, як удар блискавки. Всі його мрії й плани виявилися зруйновані в одна мить. Цього Андрій боявся найбільше. Він боявся, що більше ніколи не повернеться

додому. У мінути щиросердечної смути, розпачу й страху перед смертю Андрій приймає фатальне для себе рішення – дезертирувати, що перевернуло його життя й душу, зробило іншою людиною. Війна покалічила життя багатьох. Такі люди, як Андрій Гуськов, не породжені для війни. Він, звичайно, гарний, хоробрий солдат, але народився він, щоб орати землю, вирощувати хліб, жити зі своєю сім’єю. Із всіх уходящих на фронт він важче всього переживав це: “Андрій дивився на Село мовчачи й обиженно, він чомусь готовий був уже не війну, а село обвинуватити в тім, що змушено її залишати”. Але незважаючи на те, що йому важко йти з будинку, він прощається з рідними швидко, сухо: “Те, що доводиться обривати, треба обривати відразу…”

Андрій Гуськов дезертирує усвідомлено, заради свого життя, а от Настену, свою дружину, просто змушує його приховувати, тим самим, прирікаючи її жити в неправді: “От що я тобі відразу скажу, Настена. Жодна собака не повинна знати, що я тут. Скажеш кому – уб’ю. Уб’ю – мені втрачати нема чого. У мене рука на це тверда, не зірветься”, – такими словами він зустрічає свою дружину після довгої розлуки. І Настене нічого не залишалося робити, як просто коритися йому. Вона була з ним заодно до самої своєї смерті, хоча іноді неї відвідували думки, що це він винуватий у її стражданнях, але й не тільки в неї, а й у стражданнях її майбутньої дитини, зачатого зовсім не в любові, а в пориві грубої, тваринної пристрасті. Цей ще не народжена дитина страждала разом зі своєю матір’ю. Андрій не усвідомлював, що ця дитина приречена прожити все життя з ганьбою. Для Гуськова було важливо виконати свій чоловічий борг, залишити спадкоємця, а як це дитя буде жити далі, його мало хвилювало.

Настена розуміла, що й життя її дитини, і вона сама приречені на подальшу ганьбу й страждання. Вигороджуючи й захищаючи свого чоловіка, вона зважується на самогубство. Вона вирішується кинутися в Ангару, тим самим, убиваючи й себе, і свого ще не народженого маляти. У всім цьому, безумовно, винуватий Андрій Гуськов. Цей момент і є тією карою, який вищі сили можуть покарати закони людини переступило, що всі моральні. Андрій приречений на болісне життя. Слова Настены: “Живи й помни”, – будуть до кінця днів стукати в його збудженому мозку.

Але не можна повністю винити й Андрія. Не будь цієї страшної війни, нічого такого, напевно, не трапилося б. Гуськов і сам не хотів цієї війни. Він із самого початку знав, що вона йому нічого гарного не принесе, що його життя буде зламана. Але він, напевно, і не припускав, що буде зламане життя Настены і їхньої ненародженої дитини. Життя зробило так, як їй було завгодно.

Підсумком війни для сім’ї Андрія Гуськова стали три розбиті життя. Але, на жаль, таких сімей було чимало, багато хто з них зруйнувалися.

Війна віднесла дуже багато життів. Не будь її, у нашій країні не було б багатьох проблем. Взагалі війна – це жахливе явище. Вона несе багато дорогих комусь життів, руйнує все, що створювалося великою й важкою працею всього народу.

Мені здається, що творчість таких письменників допоможе нашим сучасникам не втратити моральних цінностей. Повість В. Распутіна “Живи й помни”, – це завжди крок уперед у духовному розвитку суспільства


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Людина на війні на прикладі повести “Живи й помни”