Традиції Горького й Достоєвського в повісті В. Распутіна “Живи й помни”

Сам себе Розкольників хоче перевірити (“випробувати”) на “право имеющих”, і це також стало одним з “мотивів” його злочину. Розкольників переконався, що йому не вдалося встати “по ту сторону добра й зла”: він мучається тому, що доконане поставило його на рівень самогубства, на грань руйнування особистості (“Отут так-таки разом ухлопал себе, навіки!”). Отже, трагедія в наявності. Чи правомірно, однак, за аналогією з героєм Достоєвського шукати трагедію в долі распутинского Андрія Гуськова? Перш ніж відповісти на це питання,

згадавши фінал долі Раскольникова.

Достоєвський намічає Воскресіння його змученого переродження, удосконалювання. Взаємна любов дала щастя їм обом – Соні й Раскольникову. Їм залишилося чекати сім років, “але в цих хворих і блідих особах уже сіяла зоря оновленого майбутнього, повного воскресіння в нове життя”. Взаємна любов Настены й Андрія Гуськова з повісті Распутіна не дала щастя ні тому, ні іншому й не воскресила душу “переступившего”. Шлях героїв Распутіна до загибелі історично закономірний, але отут уже інша літературна традиція, відкрита М. Горьким, що розглядав мир не тільки з погляду

рішення морально-філософських проблем, але, насамперед з погляду перспектив соціально-історичного розвитку. І це не тільки не знімає, але досить часто включає трагічний початок у радянський роман і повість.

Слідом за всією російською класичною літературою, і, насамперед, за Достоєвським, Горький устав на шлях показу протиріч, нерідко роздвоєної психіки людини – приклад тому “Городок Окуров”, “Життя Матвія Кожемякина”, автобіографічна трилогія й ін., де зображується поплутана психіка представників так званого проміжного (дрібнобуржуазного) типу життя, або “виняткові” індивідуальності, “не на ту вулицю попавшие”, такі, як Фома Гордєєв, Сава Морозов, Єгор Булычев. При зображенні “хазяїв життя” – “ворогів” визначальною характеристикою Горький брало соціальну, класово – історичну: у п’єсі “Вороги” Захар Бардін – “м’який”, “утворений”, “ліберальний” людина виявляє після вбивства циніка й відкритого хижака Скроботова своя щира особа, характерне для “ворога”.Андрій Гуськов не зі стана класових “ворогів”, він, як і всі радянські люди, був на фронті, воював і лише наприкінці війни мерзнув, потягнуло додому – став дезертиром. Домінує те, що відповідає соціально – історичній логіці розвитку людини, що встали на шлях зрадництва, отже, що стали ворогом. І письменник майстерно, точно психологічно шукає й знаходить ту червоточину індивідуалізму, що і обумовила закономірність остаточного “озвіріння” Гуськова. Трагедії немає й не може бути, як не може бути й моральних мучень тоді, коли, по вираженню Горького, “людина випорожнюється”. М. Горький дав блискучий варіант художнього зображення такого спустошення особистості, що выросли на грунті гіпертрофованого індивідуалізму. Оповідання “Карамора” (із циклу “Оповідань 1922 – 1924 років”), воззвавший суперечливі оцінки в критику, побудований на факті винятковому: провокатором став робітник Петро Каразин. Поступово з’ясовується індивідуалістична сутність Каразина, для якого його “я” – міра всіх речей.

Для нього зникають об’єктивні мірила добра, зла, правди, краси – всі ці категорії осмислюються їм тільки стосовно своєму “я”, тобто зникають: усі праві по-своєму. І “чому так легкий перехід від подвигів героїзму до підлості?” A вся справа в тому, що “ніякої соціальної совісті ні, свідомість зв’язку між людьми – вигадка, і взагалі нічого ні, крім людей, кожний з них прагне жити за рахунок сил іншого, і це дано назавжди”. Значить – усе дозволено. У нових історичних умовах антигуманістична індивідуалістична формула Раскольникова й Івана Карамазова (“усе дозволено”), вистраждана ними й трагічно супутня в них високим альтруїстичним цілям, приймає нове звучання.

Пройшовши через крайності філософії буржуазного індивідуалізму доімперіалістичної й імперіалістичної епох, формула “усе дозволено” логічно могла лише наповнитися “єдністю”, що зосередила в собі антигуманні засоби й настільки ж антигуманні цілі. Так, М. Горький в оповіданні “Карамора” новаторски, з позицій нової, передової свідомості, показав трансформацію однієї з вічних проблем літератури XIX століття – проблеми індивідуалізму. В. Распутін, розкриваючи неухильне расчеловечивание Андрія Гуськова, що йде паралельно із все більшою втратою їм зв’язків із селом, з людьми, – не встає на полегшений шлях однозначного показу вчинків і внутрішнього миру Гуськова. Як і в оповіданні Горького (труднощі розуміння Каразина ускладнюється тим, що він з робітників і герой, здатний на хоробрість), у повісті Распутіна сюжетна ситуація – подібна. Душу Гуськова випорожнюється поступово. Так, уже зробивши й іншу зраду, живучи після госпіталю в німої Тани в Іркутську, “він усе ще був не в змозі отямитися від случившегося”, “намагаючись угамувати біль, що наліг,”. “Він якось враз обрид собі, зненавидів себе…”

Ховаючись потім від людей біля свого села, таємно зустрічаючись із дружиною, він спочатку часто думав не про себе: “на люди…показуватися не можна, навіть перед смертною годиною”, – говорив він Настене, – “не хочу, щоб у тебе, у батька, у матір потім пальцями тикали”. Ідучи у верхнє зимовище, залишаючись один на один із собою, він почував, як “постанывало заборонне, замкнене на десять замків, запізніле, дурне каяття” і “він ненавидів, боявся себе, тяготився собою…” Отже, Распутін показує неоднозначність внутрішнього миру свого героя


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Традиції Горького й Достоєвського в повісті В. Распутіна “Живи й помни”

Categories: Нові твори

Links