“Художній твір є шматок природи, профільтрований крізь темперамент художника” е. С. оля (Лірика М. И. Цветаевой)
1. Перші літературні кроки. 2. Основні теми й мотиви. 3. Трагічна доля Ще в дитинстві М. И. Цветаева написала свої перші вірші. Виросла в сім’ї професора-мистецтвознавця й чудової піаністки, ким були її батьки, вона не могла не захопитися мистецтвом і літературою Дівчинка вибрала поезію. Уже в шістнадцять років були надруковані її добутки в періодичних виданнях.
Моїм віршам, написаним так рано, Що й не знала я, що я – поет, Що Зірвався, як бризи з фонтана, Як іскри з ракет,… Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга. У вісімнадцять
Творчість Цветаевой по достоїнству оцінили такі майстри поетичного слова, як В. Я Брюсов, Н. С. Гумилев. Марина Іванівна досить рано зрозуміла своє призначення як поета в цьому житті й ніколи вже не відступала від один раз обраного шляху, Її дивні й заворожливі вірші швидко знайшли шанувальників серед цінителів російської поезії, скоривши їхньою своєю яркою творчою індивідуальністю й інтенсивністю почуттів: – Бабуся! – Цей жорстокий заколот
Молода поетеса досить успішно пробує себе й у драматургії. Вона створює чудові п’єси для театру-студії МХАТ. Марина Іванівна звертається до прози, публікуючи свої спогади про поетів-сучасниках. Її легкому перу належать також такі прозаїчні добутки, як “Мій Пушкін”, “Поет і час”, “Мистецтво при світлі совісті”.
Після її залишається безліч і талановиті поетичні переклади. Цветаева не може прийняти Жовтневу революцію, тому в 1922 році разом із сім’єю їде в Берлін. Однак не чужині поетеса не знаходить у собі сил якось самореалізуватися, втілити в життя свої творчі задуми й ідеї. Багато в чому сприяли цьому емігрантські критики, настроєні досить суворо стосовно її віршів і прози. Теперішніх шанувальників цветаевского таланта тут також не найшлося.
Поетесі не залишалося нічого іншого, як повернутися в 1939 році на батьківщину. У Росії її доля зложилася дуже трагічно. Її добутку не друкували. Цветаева біля двох років перебивалася випадковими перекладами, а в 1941 році звела свою рахівницю з життям, будучи в евакуації. З перших ранніх добутків поетеси помітні чотири основних мотиви: “любов”, “Росія”, “поезія”, “смерть”, тонкими нерозривними нитьями пронизуюча вся її творчість.
Як будь-яка неабияка особистість Марина Іванівна прекрасно розбиралася у всіх відтінках і півтонах людських взаємин, зокрема відносин чоловіка й жінки Любовне почуття для поетеси не є безхмарною тихою гаванню, це в першу чергу біль від нерозділеного почуття: Як живеться вам із земною Женщиною, без шостих Почуттів? Ну, за голову; щасливі? Немає? У провалі без глибин – Як живеться, милий? Тяжче чи?
Так само чи, як мені з іншим? Поетеса сприймає любов у якості важкої й лютої боротьби за своє щастя. Вона готова поборотися з кожним, хто ще може претендувати на неї улюбленого. Віддаючись своєму почуттю без залишку, вона й від свого обранця вимагає того ж: Я тебе відвоюю у всіх земель, у всіх небес… Я тебе відвоюю у всіх інші – у тої однієї, Ти не будеш нічий наречений, я – нічиєю дружиною, И в останній суперечці візьму тебе – замовчи!
– У того, з яким Иаков стояв у ночі. Цветаева навіть викликує: “ПРО, проклін! – у тебе залишаєшся ти… “, – розуміючи, що розжарення її страстей настільки високе, що навряд чи найдеться людина, що витримав би його.
Разом з тим вона готова на самопожертву: Бути голубкою його орлиної! Більше матері бути – Мариною! З іншого боку, любов, на думку поетеси, це прекрасне шаленство, що те прикине ніжною голубкою, те лютим норовливим ураганом. При цьому яка би любов не дісталася людині – щасливий або нерозділена – це дарунок Божий. Незважаючи на перекірливу вдачу й волелюбний характер Цветаева розуміє, що в ідеалі любов повинна виключати всяку боротьбу між чоловіком і жінкою: Прийшла, не Вічністю: Пустоголовостью Твоєї щебечущей До грудей…
– Не панувати! Без слів і на слово – Любити… У поетеси дуже багато віршів присвячено нещасної любові, розлуці, самітності. Для неї ці явища невід’ємна складова людського буття.
Адже саме подібні зльоти й падіння, гострота образ, безвихідність самітності, знову виникаюча пожежа почуттів, раптово відроджена надія, мрійливі мрії змушують людину більш гостро відчути своє життя. Вони змушують неї придбати той неповторний смак, без якого мир був би для кожного прісний і нецікавий: Люблю – але борошно ще живе. Знайди слова, що колишуть…
Почуття й переживання дозволяють людині знайти в собі сили й жити далі. Поки в душі й серці ще горить полум’я любові, навколишній світ переливається всіма фарбами. Позбавлення цього животворящого тепла неодмінно приводить до смерті: Усе відаю – не переч! Знову видюча – уже не коханка! Де відступається Любов, Там підступає Смерть-Садівниця.
Любов для Марини Іванівни найтіснішим образом зв’язана й з життям, і зі смертю. В останньому випадку поетеса розглядає неї насамперед як звільнення від тих заборон і оковів, довлеющих над людиною при житті. Смерть сама по собі несе очищення від всіх земних гріхів.
Вона певний священний ритуал, що уже не вимагає якого-небудь продовження. Цветаева, упевнена, що після смерті людині вже не потрібні церковні заходи, звільнена душа сама знайде собі дорогу до своєї визначеної долі: Жеребка не женете чорного, Не напуваєте попа соборного, Ви кладіть мене під яблунею, Без моління, так без ладану. З юнацького років Марину Іванівну хвилює питання про призначення людини в цьому світі, зокрема про роль поета в існуючому суспільстві.
Вона сама дуже тремтливо ставиться до своєї поетичної долі. На думку Цветаевой, теперішній поет здобуває велике значення в людському співтоваристві. Споконвічно він займає особливе трохи піднесене місце серед людей.
Ця людина вище дріб’язкових повсякденних склок і недомовок, оскільки вся його сутність спрямована до прекрасного й божественному, весь він охоплений прагненням будити душі навколишніх від сну. Саме тому далеко не всім дається поетичний дарунок, і прості люди з великою часткою благоговіння дивляться на вибрані: И, під повільним снігом коштуючи, Опущуся на коліна в сніг И в ім’я твоє святе Поцілую Вечірній сніг – З іншого боку, Марина Іванівна добре усвідомлює, що настільки високе звання багато в чому зобов’язує, змушує його бути чесним перед іншими людьми й самим собою. Теперішній поет завжди виступає як непримиренного трибуна, що не страшиться піднімати на загальне обговорення самі хворобливі й гострі теми, що хвилюють існуюче суспільство: Поетів шлях: жжя, а не зігріваючи, Рвучи, а не зрощуючи – вибух і злом, – Твій шлях, гриваста крива, Не предугана календарем! Нелегка доля поета завжди непередбачена й найчастіше трагична, оскільки мало кому подобається напоказ виставляти свої недоліки.
Поет – пророк, наділений своїми неординарними здатностями провісника понад. І після смерті йому приготовлена зовсім інша доля: Думали – Людина! І вмерти змусили. Умер тепер.
Навік. – Плачте про мертвого ангела. Ще однією найважливішою темою лірики Цветаевой є тема батьківщини. Саме їй присвятила Марина Іванівна гнітюче число своїх добутків.
Найбільш світлі почуття вона випробовує до міста, у якому народилася й виросла – до Москви. Цикл проникливих віршів про столицю розкриває, наскільки вона дорога для поетеси: У чудовому граді сем, У мирному граді сем, Де й мертвої мені Буде радісно. Цветаева, що виросла серед звивистих, по-домашньому теплих вуличок Москви, не визнає першість холодного й гордовитого Петербурга: Але вище вас, царі: дзвона. Поки вони гримлять із синявого – Незаперечне першість Москви. Це чудове місто завжди залишається для Цветаевой самим головним і самим улюбленим.
Через любов до рідного міста поетеса почуває прихильність до всієї Росії, де все для неї особливе. І небо в рідній стороні не таке, як закордоном, і вітер тут має більше волелюбний і крутий характер: А я-те ночами розмовляю з вітром… З гарним, із широким, Російським, наскрізним!
Стає зрозуміло той болісний жаль поетеси, що охопила її серце, коли вона була змушена покинути Росію. Марина Іванівна важко переживає свій від’їзд, що моментально відбивається в її творчості: Були сльози більше око Людських і зірок Атлантичних… В еміграції Цветаева не може звикнути до чужих звичаїв, їй нестерпна думка про те, що вона повинна залишок життя провести тут, на чужині. Ностальгія усе більше й більше здавлює її серце: Даль, природжена, як біль, Настільки батьківщина й настільки – Доля, що всюди, через всю Даль – всю її із собою несу!
Марина Іванівна спочатку якось намагається протистояти цьому всепоглинаючому почуттю, однак швидко розуміє, що без Росії не мислить свого існування: Всяк будинок мені далекий, всяк храм мені порожній, И все – дорівнює, і все – єдино, Але якщо по дорозі – кущ Встає, особливо – горобина… Цветаева все-таки повернулася на батьківщину, хоча й не чекала від радянського, нового їй суспільства якого-небудь співчуття або розуміння
(2 votes, average: 5.00 out of 5)