Дуель – двобій (із застосуванням зброї) між двома особами по виклику одного з них. Ціль цього двобою складається у відновлення честі. В XIX столітті в Росії існували спеціальні дуельні правила, природно неписані, тому що дуелі були заборонені. У той час вони були широко поширені у дворянському й військовому середовищі. В XX столітті вони вже не поширені й знаємо ми про їх винятково із книг. У наш час у людей двояке подання про дуелі: одні вважають, що це вбивство, а інші, що ця романтична пригода. Я думаю, що в розгляд кожного випадку варто виходити
з обставин. Все залежить від того, чи можна було знайти вихід. Варто враховувати, що події й в “Євгенію Онєгіні” і в “Герої нашого часу” відбуваються в першій половині XIX століття, а тоді для людей честь і добре ім’я грали дуже більшу роль. Для дворян краще було вмерти, чим бути зганьбленим. Якщо згадати стан душі Євгенія Онєгіна перед дуеллю, то на розум приходить той факт, що він навіть не замислювався про свого секунданта. Це говорить про те, що він не сприйняв виклик Ленского всерйоз і “спав мертвим сном”. Він навіть спізнився на годину, хоча за правилами Ленский повинен був чекати на нього
тільки протягом п’ятнадцяти мінут. Звідси треба, що Ленский не хотів завершити справу миром. Дуель Онєгіна й Ленского – зразок зневаги всіма правилами: в – перших, тільки один розпорядник дуелі, в – других, Зарецкий не обмовляв на початку навіть саму можливість мирного рішення конфлікту. Онєгін повівся шляхетно він цілився не в Ленского, а стріляв на повітря, тому що в противному випадку вважалося б, що він ухилився від дуелі. Онєгін – обдарована особистість, але іноді слабка. У такий спосіб винуватець смерті Ленского – убивця поневоле. У двобої Печорина із Грушницким все відбувається не за правилами із самого початку. Про це свідчать численні випадки зневаги правилами з боку Грушницкого і його секунданта – капітана. Печорин вражає нас своєю мужністю й холоднокровностью, з якої він дивиться в особу смерті. Печорин – блискучий політик і стратег, він розрахував всі так, що Грушницкий не зміг добре вистрілити. Доктор був уражений тим, що особа Печорина, що знали про задуми Грушницкого й капітана вбити його, залишалося незворушним і стриманим. Це говорить про його силу волі й досвіді. Із цього погляду Печорин просто вбив цього слабкого й недосвідченого юнака – Грушницкого. Грушницкий виявився мало того, що підлим, але ще й без характерним його навіть не вистачило, щоб завершити почате. Цим він заслужив презирство, як капітана, так і Печорина. Розв’язка цілком зрозуміла, переміг найсильніший – Печорин. Якщо розглядати дуель із моральної точки зору, то це в кожному разі вбивство – просто відстріл. Незважаючи на широке поширення у дворянських і армійських колах, що також складаються в основному із дворян, дуелі заперечувалися й критикувалися іншою частиною суспільства, де практикувалася не менш дика, але більше гуманна кулачна розправа. Є багато підстав думати, що в дійсності дуелі не раз використовувалися для виправдання політичних злочинів, усунення неугодні влади людей. Доля й Лермонтова й Пушкіна, так майже всіх геніїв того часу трагична – багато хто загинули на дуелях. І він, як той співак, невідомий, але милий, Видобуток ревнощів глухий, Оспіваний їм з такою дивовижною силою, Убитий, як і він, безжалісною рукою…Дуель – не романтична пригода, а жорстоке, безжалісне вбивство. Якщо підбити підсумок, то жодна образа не коштує людського життя, навіть такий, як життя Грушницкого, а Ленского мені щиро жаль. Але, що саме прикре, ні вбивство Ленского, ні вбивство Грушницкого не принесли їх “убивцям” щастя. Чи коштувало вбивати їх? Усьому провиною їхня гординя.
