Відношення М. Ю. Лермонтова до свого покоління

1. Розчарування у своєму поколінні у вірші “Дума”. 2. “Герой нашого часу”: Печорин як типовий представник покоління. 3. Драма “Маскарад”: образ князя Звездича. У будь-якому вбранні буду я по праву Тугу существованья усвідомлювати. Я занадто старий, щоб знати одні забави, И занадто юний, щоб зовсім не бажати.

И. В. Гете Мотив розчарування у своєму поколінні так чи інакше проходить через всю творчість М. Ю. Лермонтова. У вірші “Дума” поет узагальнив основні ідеї, що виникли в нього в результаті спостереження за представниками

свого покоління. Уже в першому рядку звучить безвідрадне: Сумно я дивлюся на наше поколенье… Далі поет пояснює читачеві, чому ж “прийдешнє” його однолітків “иль порожньо, иль темно”. Причиною цього, як і болісної нудьги, бича покоління, є байдужність до всього на світі: До добра й зла ганебно байдужі, На початку поприща ми в’янемо без боротьби…

Ні мистецтво, ні любов, ні ворожнеча не в змозі перебороти холодність і відчуження, що багато представників покоління Лермонтова випробовують до життя: И ненавидимо ми, і любимо ми випадково, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, И царює в крові якийсь

холод таємний, Коли вогонь кипить у крові. Поет мимоволі порівнює своє покоління з людьми минулих епох: И предків нудні нам розкішні забави, Їх сумлінна, дитяча розпуста… Ні, нинішнє покоління нічому не в змозі віддати себе цілком, від душі – ні наслажденьям, ні великим здійсненням.

Юрбою угрюмою й незабаром позабутої Над миром ми пройдемо без шуму й сліду, Не кинувши століттям ні думки плідної, Ні генієм початої праці Образи типових представників покоління ми знаходимо й у прозі Лермонтова. Роман, що став одним з його найвідоміших прозаїчних добутків, не випадково названий “Герой нашого часу”. Цією назвою автор хотіла підкреслити, що характер Печорина в основних рисах є типовим для всього покоління взагалі.

У главі “Бела” Печорин розповідає про себе Максимові Максимичу, і цей опис дуже схоже на той портрет покоління, що Лермонтов вивів в “Думі”. Замолоду Печорин насолоджувався “скажено всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші”, але вони швидко йому набридли, що й не дивно: звичайно люди не цінують те, що дістається имлегко. Любов не зачіпала глибинних струн серця парубка. Печорин сам пояснює, чому він охолонув до наук: “…

Я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що самі щасливі люди – невігласа, а слава – удача, і щоб домогтися її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно…”. Однак якщо “Дума” перейнята духом обвинувачення й викриття, то в “Герої нашого часу” автор скоріше співчуває своєму героєві, чим обвинувачує його, хоча й не приховує його слабостей і пороків. Можна припустити, що причинами байдужності до всьому й болісної нудьзі, що володіють Печориним, є пересичення задоволеннями й відсутність чіткої мети, до досягнення якої він міг би прагнути. Напередодні дуелі із Грушницким Печорин так міркує про мету свого існування: “А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні…

Але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами страстейпустих і невдячних…”. Ці страсті й погасили всі шляхетні прагнення в душі Печорина. Він став циніком, тобто людиною, що, по влучному визначенню О. Уайльда, усьому знає ціну, але нічого не в змозі оцінити по достоїнству. У романі “Герой нашого часу” оповідання в основному ведеться від імені самого Печорина, що викладає в щоденнику свої думки й спостереження.

Звичайно, при такій композиції роману авторська позиція залишається “за кадром”. У главі “Максим Максимич” і особливо в передмові без назви (до всього роману), які написані від імені автора, а не його героя, ми знаходимо деякі вказівки на те, як автор ставиться до свого героя. Він дає опис зовнішності героя, додаючи й власні міркування. Лермонтов указує на те, що ока Печорина “не сміялися, коли він сміявся”, і робить висновок, що “це ознака – або злої вдачі, або глибокого постійного смутку”. У цілому ж портрет “героя нашого часу” дається без вираженої симпатії або ворожості, скоріше з інтересом стороннього спостерігача.

Та ж позиція спостерігача заявлена автором ще в передмові, де Лермонтов пише, що “Герой Нашого Часу… портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку”. Письменник відзначає, що йому було “весело малювати сучасної людини, яким він його розуміє”, однак мети зробити які-небудь повчальні висновки, а тим більше вказати шляхи до виправлення покоління, він перед собою не ставив. Портрет ще одного типового представника покоління ми знаходимо в драмі “Маскарад”.

Князь Звездич, як може, убиває час і гроші. Він мало замислюється про те, до чого можуть привести його вчинки, князь просто шукає розваг, гострих відчуттів. Але, як влучно говорить йому баронеса, сховавши особу під маскою: “Шукати ти не вмієш”. Хвороба князя Звездича та ж сама, що й у Печорина, і інших подібних індивідуумів. Це байдужність, нудьга, відсутність захопленості хоч чимсь.

Наповнити хочеш життя, а бігаєш страстей. Усе хочеш ти мати, а жертвувати не знаєш, – говорить Звездичу баронеса. У її словах, звернених до князя, звучить обвинувачення і йому, і його поколінню, незважаючи на любов баронеси до Звездичу: Ти! безхарактерний, аморальний, безбожний, Самолюбний, злий, але слабка людина; У тобі один весь відбилося століття, Століття нинішній, блискучий, але незначний.

Ці слова багато в чому перегукуються з лермонтовской “Думою”. А яке ж авторське відношення до князя Звездичу? Про це ми можемо догадатися по тимі ситуаціям, у які Лермонтов поміщає свого героя: князь дочиста програється в карти, і лише втручання Арбенина допомагає йому із честю вийти із украй лоскітливого положення; забувши про допомогу, зробленої йому Арбениним, князь намагається любезничать із його дружиною; князеві не вдається гідним образом відплатити за ляпас, отриманий від Арбенина, тому що той відмовляється з ним битися на дуелі. Можливо, автор і співчуває своєму героєві, але співчуття це не позбавлено презирливого відтінку.

І порох наш, зі строгістю судді й громадянина. Нащадок образить презирливим віршем, Глузуванням горькою обманутого сина Над батьком, що промотався. Цими словами завершується лермонтовская “Дума”; ними ж можна підсумувати розмову про відношення Лермонтова до свого покоління


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Відношення М. Ю. Лермонтова до свого покоління

Categories: Твори з української літератури

Links