УКРАЇНСЬКА СЕРЕДНЬОВІЧНА ЛІТЕРАТУРА
У часи ті Бог великий
Не ховавсь в небесній млі,
А усі боги родились
І вмирали на землі.
Рано вдосвіта на сході
Прокидавсь ясний Дажбог
І ходив-блукав до ночі
Синім степом без дорог.
По зелених пишних луках
Волос пас овець гладких,
Грів їх вовною м’якою,
Одганяв вовків від них.
Над дрімучими лісами
По пустелі степовій
Бог Стрибог літав на крилах,
Грав на кобзі золотій.
Бог Перун на чорних хмарах
Вічно землю об’їздив,
Часом плакав, як дитина,
Часом сурмами будив…
А
Хапуни-водяники,
Лісовик свистів у лісі,
І сміялися мавки….
З цими поетичними рядками Олександра Олеся можна вирушити в першу подорож у найдавніший період української літератури, що увійшов в історію як давньоруський. “Хто правильно витлумачить назву Русі, знайде ключ до розгадки першопочаткової історії”, – ці рядки польського славіста, історика культури Олександра Брюкнера особливо актуальні сьогодні, коли підвищився інтерес до першовитоків української культури, літератури, історії. Київська Русь привертає увагу вчених різних галузей – істориків, етнографів,
Після ознайомлення з нею учням пропонується записати в зошити питання, які будуть розглянуті на уроці: “Створення давньоруської феодальної держави – Київської Русі. Розвиток культури, зокрема усної народної творчості, в дохристиянський період. Слов’янська міфологія. Запровадження християнства на Русі (988-989), його значення для розвитку освіти і мистецтва (містобудування, образотворчого мистецтва, художніх ремесел, красномовства, поетичної та музичної творчості). Давньоруська і церковнослов’янська мови та сфери їх застосування. Становлення і розвиток давньоруської літератури”.
Словесник, сподіваємося, зважить на те, що більшості старшокласників притаманні прагнення до серйозних наукових пошуків. Тому лекційний виклад можна час від часу поєднувати з живим обміном думок, який може перерости в дискусію.
Ще зовсім недавно вчені не наважувались відносити Київську Русь до українського історико-літературного процесу. Ще складніше було вести мову про праслов’янські періоди: дослідник, який наважувався шукати корені української культури в обрядах та віруваннях давніх слов’ян, отримував ярлик націоналіста, ризикував втратити волю. Сьогодні до нас повертаються праціМ. Грушевського, Д. Яворницького, І. Крип’якевича, Д. Багалія, Д. Дорошенка, М. Возняка, О. Єфименко, М. Аркаса, А. Лотоцького, Г. Хоткевича, археологічні та писемні джерела, які засвідчують, що українці споконвіку жили на слов’янській землі. Серед населення Геродотової Скіфії (VI-IV ст. дон. е.) дослідники виділяють групу праслов’янських племен: неври, будини, скіфи-орачі, скіфи-хлібороби тощо. Сьогодні ми можемо ознайомитись з повним перекладом з давньогрецької на українську четвертої книги Геродотової “Історії” в дев’яти книгах.
У “Скіфії” Геродот переказує записану ним з уст місцевого оповідача цікаву легенду про те, як з’явилися племена скіфів-борисфенітів, скіфів-орачів чи скіфів-хліборобів. “Всі разом, – зазначає Геродот, – вони мають ім’я сколоти за ім’ям їхнього царя. Скіфами ж їх назвали елліни (“греки”).
Самоназва скіфів-землеробів “сколоти” і має бути в центрі уваги дослідників державності слов’ян, переконаний академік Рибаков.
Він вважає, що основну увагу вчені повинні зосередити на пошукові коренів тривалого історичного процесу визрівання державності “з урахуванням суттєвих відмінностей київського Півдня і новгородської Півночі як у географічних умовах, так і в історико-культурному оточенні названих регіонів”.
Землеробство на Півдні виникає на три-чотири тисячоліття раніше, ніж на Півночі, тож коли Північ взагалі не знала експортного землеробства. Південь годував своїм хлібом Давню Грецію та Римську імперію ще в VI-V ст. дон. е. До того ж Південь завжди значно випереджав Північ, зберігаючи першість навіть у часи натиску кочівників.
Далі словесник нагадає учням про ті основні історичні етапи, які пройшли в своєму розвитку праслов’яни. Так, слов’янське населення лісостепової смуги Східної Європи з II ст. до н. е. по II ст. н. е. представлено пам’ятками так званої Зарубинецької культури. На III-V ст. припадає наступний важливий період історичного розвитку ранньослов’янських племен – період незрівнянно вищої, на думку Рибакова, Черняхівської культури, створеної на старій сколотській території та південніше – в межиріччі Дніпра і Дністра, де жили анти, як твердить готський історик Іордан. Південніше берегів Дністра і верхів’я Вісли проживали склавіни. Про антів і склавінів стародавні автори пишуть як про найдавніші військово-політичні спілки V-VII ст., часто вважаючи антів і склавінів одним народом.
Назву союзу антів, які займали південно-західний край слов’янського світу, вчені схильні виводити від давньоіндійського anta, що означає “кінець”, “край”. Хто знає, може, саме звідси постала назва “Україна”? Вперше ця назва зустрічається, як ми згодом побачимо, на сторінках літопису у запису за рік 1187. Літопис цей увійшов в історію під назвою “Повість минулих літ”. У ті далекі часи назва “Україна” вживалася рідко, а з’явилася вона, як вважають дослідники, раніше за літописну і стосувалася в першу чергу середньодніпровського краю – Переяславщини і Київщини. У державному діловодстві вживався інший термін – “Київська Русь”. Зауважимо, що термін “Русь” зберігся в назві нашої прабатьківщини і до XVII ст. – ми можемо знайти його в офіційних паперах гетьманської канцелярії Богдана Хмельницького.
Сьогодні з’являються нові концепції нашої державності, обнародуються й створені раніше, та не відомі широкому загалу. Так, написана ще в середині XIX ст. робота російських вчених Єгора Классена та Олександра Черткова про велику українську наддержаву Венедію, яка передувала Римській імперії, про Трою, яку заснували трояни, тобто кияни, про укрів на Лабі (Ельбі) і про украйнів на березі Дунаю.
Дослідження це потребує ще ретельного доопрацювання, уточнення, так само як і видрукована 1880 р. в Одесі праця сходознавця Михайла Красуського “Древность малороссийского языка”, автор якої прийшов до висновку, що українська мова не лише старша за всі слов’янські мови, не виключаючи й так званої старослов’янської, але й санскритської, грецької, латинської та інших арійських.
Названі праці не можна сприймати за істину в останній інстанції, але ознайомитись з ними можна, звернувшись до часописів “Державність”, “Індоєвропа”, до газети “Літературна Україна”, де друкувались хай і гіпотетичні, але цікаві розвідки.
.
Певний інтерес на уроці може викликати і повідомлення краєзнавчого характеру: уже в III-II тисячоліттях до н. е. на території сучасного Донбасу добували мідну руду і виплавляли мідь, яку продавали у великих протомістах над Дніпром. На території заводу “Азовсталь” у Маріуполі археологи знайшли зразки керамічних виробів, у Донбасі – крем’яні знаряддя найдавнішого часу. Це засвідчує, що Донецька земля з давніх-давен належала племенам, які жили обабіч Дніпра. Над дослідженням цієї проблеми активно працює наш земляк Петро Лаврів, із новою працею якого – “Історія Південно-східної України” (Львів, 1992) – ми теж можемо ознайомитись. А чи знає хто із вас, що саме київський князь Святослав Ігорович, розгромивши хозар, заклав місто Білгород, яке згодом татари перейменували на Білосарай, а наші сучасники – на Маріуполь? І чи знаєте ви, що пізніше, в часи Запорозької Січі, сучасні Донецька та Луганська області були землями вольностей запорозьких козаків, які жили над Сіверським Дінцем, Кальміусом та Міусом? Права запорожців на ці землі підтвердив сам Хмельницький своїм універсалом від 15 січня 1656 р., в якому вперше згадуються козацькі зимівники на наших землях. До цього можна додати, що саме на землі Донбасу збереглося найбільше пам’яток козацької старовини…
Але повернемось у більш віддалені часи, до витоків нашої державності. Академік Рибаков датує їх VIII-IX ст., створенням “союзу племен”, до якого увійшли поляни, сіверяни, нащадки сколотів, зарубинців, антів-черняхівців.
Нам сьогодні особливо цікаво знати, як жили далекі русичі, в що вірили і що любили, яку пам’ять залишили по собі у світі, як захищали свої землі від постійних нападників? Гадаємо, старшокласники пригадають відомий уже їм героїчний епос про захисників землі Руської, написаний переважно за часів Київської Русі, і назвуть “богатирські” билини так званого київського циклу або Володимирового (від імені князя Володимира): про Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Альошу Поповича, Ставра Годиновича; пригадають і славетні художні полотна В. Васнецова “Три богатирі”, “Витязь на розпутті” або жВ. Верещагіна “Ілля Муромець на пиру у князя Володимира”. Добре було б влаштувати виставку названих репродукцій і репродукцій інших полотен, що відбивають звичаї та обряди праслов’ян. Це може бути “Спалення князя у древніх слов’ян”Г. Семирадського, “Поминки в Малоросії” та “Знахарка” І. Шамоти, “На весілля” та “Ворожіння” І. Їжакевича. “Килим-літак” або ж “Три царівни підземного царства” В. Васнецова. Знайомство з художніми полотнами допоможе образніше уявити юнакам та дівчатам ті далекі часи, в які східні слов’янські племена витворили (задовго до прийняття християнства) дивної краси і багатства міфологію, закорінену в народні вірування анімістично-магічного характеру. Звернімося до “Словника античної міфології” (К., 1989) або ж до двотомної енциклопедії “Міфи народів світу” (М., 1991), щоб уточнити: слово mythos – міф – грецького походження, досить багатозначне, має приблизні українські відповідники: промова, вказівка, суть обговорення, задум, вислів, прислів’я, звістка, розповідь, переказ, казка, байка, сюжет, фабула. Первісне ж значення поняття “міф” – це вигадане оповідання, в якому явища природи або історичні події зображуються й з’ясовуються в персоніфікованій формі. Найпоширенішими були космогонічні міфи – міфи про виникнення та еволюцію світу, зірок, Місяця, Сонця, та антропогонічні – міфи про появу людини, походження тварин. Сподіваюсь, нікого не залишили байдужими міфи Давньої Греції, які стали в Європі основою літератури, скульптури, живопису, театрального мистецтва. Показово, що схожі міфи є у різних племен і народів, і справа тут не лише в запозиченні, а й у первісній спорідненості, у спільному походженні багатьох народів. Міфи всіх народів світу об’єднує те, що домінує у них фантазія, якій непідвладні час і простір. Скажімо, образ Прометея приваблював античних авторів (драма Есхіла “Прикутий Прометей”), пізніше ним надихалися Кальдерон, Вольтер, Шеллі, Гете, Байрон, Рилєєв. Образ цього титана надихнув Тараса Шевченка на написання поеми “Кавказ”, Лесю Українку – драми “Іфігенія в Тавриді”, Андрія Малишка – поеми “Прометей”. Міфам Давньої Греції пощастило в плані популяризації набагато більше, ніж слов’янській міфології. Адже зацікавленість минулим народовір’ям у літературі та мистецтві довго придушувалась церковною цензурою, яка визнавала його як “поганство”, “прокляте відьомство”, “нечестиве бісівство”.
Сьогодні ми переживаємо щасливий час відродження інтересу до слов’янської міфології загалом і до української зокрема, пильніше вчитуємось у найдавніші твори, в першу чергу в літописи, які є першоджерелами для вивчення народознавства. Цінні свідчення знаходимо й у візантійських джерелах (у творах Прокопія, патріарха Фотія, Костянтина Порфирородного, Льва Диякона), у географічних описах середньовічних арабських та європейських авторів. Ознайомитись з ними детальніше можна за книжкою “Чужинці про Україну” В. Січинського.
Повернулась до нас і одна з перших спроб нарису української міфології – праця І. Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу”, яка є безцінним першоджерелом духовності українців. Вперше видрукована у Львові 1876 р., праця на довгий час була забута і тільки зараз знову побачила світ у видавництві “Обереги”.І. Нечуй-Левицький є автором не лише романів “Єремія Вишневецький” та “Іван Виговський”, а й історичних популяризацій, які, віриться, нам згодом пощастить прочитати: “Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки”, “Татари і Литва на Україні”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина”, “Українські гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький” та ін.
Активнішими, ніж донедавна, стали сьогодні й пошуки науковців у галузі української міфології. Так, у щойно видрукуваній праці “Світогляд давніх киян” Я. Боровський, посилаючись на київського книжника XII ст., говорить про періодизацію слов’янського язичества, зазнаючи, що спочатку давні шанували берегинь та упирів. Упирі (або ще вампіри) уособлювали злий дух, берегині ж були рятівницями від нечистої сили, оберігали родинне вогнище від усякого лиха, стояли мовби на сторожі добра, миру та злагоди. Погортаймо книжкуВ. Скуратівського “Берегиня”. Ще й досі, зауважує автор, літні люди на Поліссі називають своє житло й вогнище Берегинею: “Усе, що в ній (оселі. – В. С.) є, що ми нажили, що приберегли од своїх батьків та дідусів, чим збагатилися й освятились – хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом, спогадом у цій хаті – все це, щоб ти знав, і є берегиня…”.
Добрий знак Берегині – і в рушниках українських з оберегами й древом життя. Ці два найосновніші символи теж прийшли до нас з язичеських часів, обидва вони рівнозначно утверджують найсвященніше: охорону і продовження родинного вогнища. Пошанування священного дерева дожило і до наших днів. Цікаво подумати – чи не звідси й символ древа життя? Ще недавно в Україні на Зелену неділю влаштовували свято “Сухого дуба”. Священними вважалися навіть діброви, що заселені були, на думку наших предків, духами та божествами. Наприклад, у Густинському літопису є згадка про жертвоприношення діброві, а в Іпатіївському – про моління перед кущем. Все це, пояснює Борис Рибаков, може осмислюватись як дуалістичний анімізм далекої первісності, коли давні вірили в духів і душі, гадали, що божество у предметах та явищах з’являється у вигляді духів, а тварини, рослини мають безсмертну душу. Пізніше ж запанував культ Рода і рожаниць – вони, на думку вченого, відповідно означали давне землеробське божество Всесвіту, а також достатку і родючості. Род – верховне божество Неба і Землі – керував і такими стихіями, як сонце, дощ, грози, води, блискавки, підземний вогонь. “Род дає життя всьому живому, а звідси цілий ряд понять, пов’язаних з життям: народ, природа, родина, родити, народжувати, рожаниці”, – підкреслюєЯ. Боровський.
Культ Рода, вважають дослідники, панував досить довго, незважаючи на введений Володимиром культ Перуна, а пізніше – і християнства. Заміна одних богів іншими (приміром, Рода і Сварога – Перуном у слов’ян, Урана – Кроносом, а потім Зевсом у греків) була характерна для багатьох народів.
Отож, головним богом всієї Руської землі за Володимира Святославовича став Перун, сила грізна, але й творяща, яка, за словами академіка Грушевського, “оживляє і дає нові сили природі своїм дощем та розганяє своїми ударами ворожі життю елементи задухи, смерті”.
Саме слово, гадав Грушевський, походить від “пърати” – що означає бити, і серед ідолів, поставлених Володимиром на горі Київській, він – на першому плані. Поряд з Перуном Володимир поставив інших богів, яких літопис згадує в такому порядку: Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог, Симаргл і Мокоша. Дослідники гадають, що це могли бути боги різних племен і місцевостей Давньої Русі. Імена їх, крім “Повісті минулих літ”, згадуються ще й у таких давніх творах, як “Житіє князя Володимира”, “Слово о полку Ігоревім”, “Слово про те, як погани поклонялись ідолам”. Про пантеон язичницьких богів князя Володимира можна сьогодні прочитати й своїм молодшим братам та сестричкам у настільному календарі “Дванадцять місяців. 1992”. Зачарує їх і оповідання “Собор богів князя Володимира”, і “Розповідь про Макушу” – добру матір-богиню, символом якої є макова квітка: “…Спочатку краса її розкривається, як ніжні і тонкі пелюстки, а потім, коли вже одцвіте вона, з’являються зернятка-діти і турботи, турботи”.
Згадується богиня Макош і в “Синопсису”, з яким можна ознайомитись за хрестоматією М. Сулими. Автор-християнин з осудом говорить про язичницьких ідолів, все ж із його розповіді проступають краса й принадність народних обрядів, наприклад Купала, коли, зібравшись увечері, “молодь чоловічої, дівочої й жіночої статі сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладають на голови і опоясуються ними”.
Поетичне свято Івана Купала мовби озивається до нас голосом віддалених століть, коли споглядаєш картинуМ. Котляревського “Ворожіння вінками напередодні Івана Купала”, полотна художника І. Соколова “Ворожіння на вінках”, “Ніч на Івана Купала”, полотна закоханого в слов’янську міфологію Миколи Реріха, який, чудово знаючи індійську міфологію, проводив паралелі з слов’янською і прирівнював Леля до Крішни Ліла, а Купала – до Гопі.
Надзвичайно багата і розмаїта в українців і “нижча” міфологія. Щоб переконатись у цьому, прочитаймо подані у нашій хрестоматії легенди (С. 142-154), погортаймо збірник “Легенди та перекази” (К., 1985). Маємо прекрасну нагоду не тільки ознайомитись із найцікавішими з них (переказами про стародавній Київ, Київську Русь, легендами “Дівчина-відьма”, “Лісова панна” тощо), а й збагнути відмінність між переказами та легендами. Запам’ятаймо, що перекази відзначаються більшою фактичною достовірністю, у них відсутній надприродний елемент, а минуле передається правдоподібно. Важливо також звернути увагу на те, що моральні сентенції в переказах висловлюються прямо, без алегоричності – останнє властиве саме легендам. У легендах досить значною є питома вага неймовірного, фантастичного, казковими часто є події та їхні учасники. Зауважимо, що і так звана “нижча” міфологія якнайтісніше пов’язана з природою, з міфологічним простором від дому до поля, лісу чи річки. Це добрі, хоч і небезпечні, домовики, водяники, русалки, лісовики, віли. Це і злі створіння, пов’язані з нечистою силою: чорти, відьми, упирі, вовкулаки. Давайте пригадаємо, в яких відомих вам творах ви зустрічали їх.
Учні згадають овіяний повір’ями, міфами гуцулів твір М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” (а одночасно і фільм С. Параджанова), повість О. Кобилянської “В неділю рано зілля копала”, драму-феєрію Лесі Українки “Лісова пісня”. Словесник доповнить відповіді, підкресливши, що в “Лісовій пісні” Леся Українка щедро використала фольклорні багатства краю свого дитинства – Волині, свідомо трансформувала елементи міфологічної образності у нових художніх формах і, як вважають дослідники.
, створила авторський міф про Мавку. Мавка – один із найпоетичніших образів світової літератури. І хоч основні джерела цього прекрасного образу міфологічні, має він і літературні традиції: епізодично зустрічається в творахІ. Котляревського, Є. Гребінки, Л. Глібова, Марка Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, М. Кропивницького та ін. Вдома учні самостійно з’ясують назви творів згаданих щойно авторів, прочитають хоча б один із них і пересвідчаться у живущості народної демонології, що залишається невичерпним джерелом образності, філософічності художніх творів.
Міфологія давніх українців, ця найдавніша універсальна форма пізнання світу, культурна, мистецька, художня спадщина, відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні такого феномена, яким є культура, мистецтво, література Київської Русі. Християнству не вдалось остаточно знищити багатющу язичеську міфологію, народні традиції та обряди. Успіхи християнства, відзначавМ. Грушевський, “були чисто зовнішніми, бо ж під зовнішністю християн і навіть “христолюбців” жило язичество, запанувало двовір’я, коли старі поняття пристосовувались до нових… на християнські свята переносились язичеські обряди, на християнські обряди – язичеські уявлення”.
Народ ще довго поклонявся старим богам, найперше Перуну. За переказами, новопохрещені новгородці скинули Перуна в річку: за наказом Володимира – хрестителя Русі – старих богів палили, рубали, кидали у воду. Розгніваний “новгородський” Перун нібито замахнувся на людей палицею, закинув її на міст і гукнув їм: “Згадуйте мене і бийтесь, божевільні, на мосту цім”.
Саме з цим новгородці пов’язували причину частих сутичок на мосту, про який пам’ять людська і зберегла переказ. Об’єднання багато в чому суперечливих обрядів можна побачити на іконах, на мініатюрах до Радзівіллівського літопису.
, на малюнку біля азбуки Софійського собору, на яких образ змія уособлює все язичництво, переможене християнством. Особливо вражає двобій між християнством і язичництвом, зображений на одній з ілюстрацій до Апокаліпсиса.
Та на іконах XIV і XV ст. “Чудо св. Георгія про змія”.
Як бачимо, образ змія (колись був культ змія-дракона, змія-ящера) християнством вживається для розвінчання язичеських богів, усього язичества. Болісний і складний процес утвердження нової віри відображено і в художніх творах, таких, наприклад, як романи “Диво”П. Загребельного чи “Володимир” С. Скляренка. Пригадаймо ті натхненні сторінки роману “Диво”, де панує вільний дух життєствердної поганської міфології, або ж напівкомічний епізод із роману “Володимир”: обурений єпископ докоряє князю-хрестителю живучістю свят Купала й Коляди, колядок та щедрівок, але… з апетитом їсть кутю, узвар та ситу, не знаючи, що то древня язичницька їжа.
Отже, культура, мистецтво, словесна творчість попередніх віків підготували той життєдайний грунт, на якому виросла Київська Русь і зайняла чільне місце серед держав Європи. Запровадження у 988 р. християнства пожвавило розвиток культури, торгівлі, ремесел, військової справи, зовнішньої політики. Іноземні купці та мандрівники називають Київську Русь “країною міст”. До IX-Х ст. літописи згадують 24 руських міста, в XI ст. – вже 88 міст. У XII ст. літописи називають ще 119 нових міст, а в XIII ст., до Батиєвого нашестя, тобто за одну лише третину століття, ще 32 міста.
Всього ж наші давні літописи нараховують у Київській Русі більше трьохсот міст.
, і це без численної групи безіменних давньоруських фортець, замків, укріплень, які відкрили і відкривають археологи. Міста були не лише адміністративними центрами, а й визначними осередками культурного, політичного життя, в них розвивалися ремесла, торгівля: близько сотні ремісничих спеціальностей відомо вже в той час, а майстерність київських іконописців, ювелірів, зброярів, кожум’як, гончарів, Ковалів та інших майстрів знав світ.
Особливого злету в Київській Русі досягли народна дерев’яна, а згодом і кам’яна архітектура, будівництво золотоверхих церков, соборів, декоративне мистецтво, живопис. Церквою чудовою, якій подібної немає “на всій півночі земній від Сходу до Заходу”, назвав Софійський собор у Києві давньоруський мислитель Іларіон Київський. Серед архітектурних шедеврів на першому плані й Десятинна церква, Михайлівський собор. Золоті ворота у Києві, Спаський собор у Чернігові, Успенський (Юр’євський) собор у Каневі.
Багато неповторних споруд з’явилося і в Переяславі, Галичі, Смоленську, Полоцьку та інших містах. І по сьогоднішній день продовжують працювати дослідники над секретами давньоруських будівничих, майстрів фрескового розпису, мозаїки, іконопису.
Давні русичі любили пісню, танок, музику, свідченням чого є календарно-обрядові, героїчні пісні тих часів, а також літописні згадки про те, що при дружинах князів були оркестри із бубнів, сурм, литавр. Володіли в Київській Русі і такими інструментами, як лютня, арфа, гобой, флейта, гуслі, тарілки.
Ще в давні часи існувала в Київській Русі писемність. Дійшло до нас свідчення болгарського монаха Чорноризця Храбра (стаття “О письменах”), що русичі задовго до прийняття християнства “чъртами й ръзами чьтъху”. Маємо свідчення і арабських письменників про те, що руси писали по дереву (можливо, на корі берестовій), вирізуючи на ньому літери. Ймовірно, саме цей спосіб письма бачив свого часу Чорноризець Храбр. Дослідники вважають, що до прийняття християнства давні українці користувалися азбукою, що мала назву глаголиця. Згодом з’явилась і кирилиця, походження якої повною мірою досі не з’ясовано. Одні вчені вважають, що в основу кирилиці покладено глаголицю. Інші дослідники твердять, що це вчений монах Костянтин-Кирило винайшов слов’янську азбуку, опростивши і пристосувавши грецькі літери до звукових особливостей своєї (староболгарської) мови. Цікаво, що в Паннонськім житії Костянтина-Кирила знаходимо згадку, що він близько 860 р. був у Херсонесі і бачив там Євангеліє та Псалтир, написані руськими літерами.
Нині, у час, щедрий на різні гіпотези і знахідки, маємо ще одну цікаву версію. Автор її – письменник Сергій Плачинда – вважає, що важкою кирилицею князь Володимир замінив легку й красиву, можливо, найдосконалішу в світі українську абетку, так звану Буквицю, якою володів чи не кожний селянин.
Останнє, щоправда, викликає деякий сумнів, хоч ми і знаємо сьогодні точно, що Ярослав Мудрий ще в 1037 р. відкрив першу бібліотеку при Софійському соборі, а ще раніше Володимир Святославович запровадив перші школи для дітей знаті. Велика книгозбірня була також і при Києво-Печерському монастирі. Крім Києва, існували бібліотеки і в ряді інших міст, були на Русі й приватні книгозбірні. Книги в ті сиві часи багато і високохудожньо орнаментувались геометричним, рослинним або тваринним орнаментом, кольоровими заставками, мініатюрами. Для оправи використовували дерев’яні дощечки, обтягнуті пергаментом (спеціально обробленою телячою шкірою), дорогою тканиною, прикрашеною іноді сріблом та золотом. Такі дорогоцінні книги ми можемо побачити в Музеї книги, що знаходиться на території Києво-Печерської лаври. Більшість давніх книг, що дійшли до нас, написана кирилицею, яка стала основою багатьох слов’янських алфавітів. Найдавнішими рукописними кириличними пам’ятками є яскраво орнаментовані Остромирове євангеліє (1056-1057), Реймське євангеліє (перша частина з XI ст.), що його вивезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна, Ізборники Святослава (1073 і 1076), Новгородська мінея (1095-1097), Мстиславове євангеліє (1115), знамениті написи на стінах Софійського собору в Києві, численні новгородські, смоленські, тверські берестяні грамоти. Знайдено нещодавно і три фрагменти першої в Україні берестяної грамоти, здійснили це відкриття ваші ровесники – учні із селища Івано-Франкове на Львівщині.
В історію вони увійшли під назвою “Звенигородські грамоти”, бо знайдено їх на розкопках північно-східного передмістя давньоруського Звенигорода.
Форма тогочасного письма була різко відмінною від сучасної. Спочатку книги писалися Уставом. Літери мали майже квадратну форму, кожна з них була ніби вписана в квадрат і писалася окремо від іншої. Слова не розділялися. Переконайтесь у цьому особисто, ознайомившись із фотовідбитком “Остромирового євангелія” (див.: Історію укр. літератури: У 8 т. – Т. 1. – С. 32-33). Зверніть увагу і на високий рівень та досконалість художнього оформлення книги. Букви писалися чорним залізистим чорнилом, а заглавні літери, заставки, кінцівки виводились спеціальним червоним чорнилом – кіновар’ю (звідси й походить назва “красная строка”). Пізніше, приблизно в другій половині XIV ст., набирає поширенняПівустав – напівокругле похиле письмо, в якому букви (з метою прискорення самого процесу написання та економії матеріалу) витягуються вгору, лінії з прямих стають ламаними. Паралельно з півуставом розвивається і Скоропис, в якому літери набувають овальної форми. Основою для письма в Київській Русі був дорогий пергамент. А основою літературної або писемної мови – жива давньоруська мова, що сформувалася, як вважають вчені, із праслов’янської мови спершу в усному, а згодом, ще задовго до прийняття християнства, у писемному варіантах. Нею писали ділові папери (приміром, договори руських з греками), складали уснопоетичні твори і твори нецерковної літератури, цією мовою користувалися люди у спілкуванні. Із введенням християнства на Русь прийшла церковнослов’янська (або ще книжно-слов’янська, староболгарська) мова, яка наприкінці Х ст. була близькою до давньослов’янської. Церковнослов’янська була мовою церкви і школи, застосовувалася не тільки в церковних книгах, а й частково у світській літературі (літописах, повчаннях тощо). Аж до XVIII ст. церковнослов’янська мова була засобом міжслов’янського літературного спілкування. У взаємодії обох мовно-літературних типів (староруської, або давньоруської, з одного боку, та церковнослов’янської – з іншого) творилося письменство Київської Русі, яке за два з половиною століття (кінець Х – середина XIII, до поневолення монголо-татарами) досягло високого розвитку. Чи не найзагадковішим твором нашої давнини є так звана “Велесова книга” – пам’ятка дохристиянської стародавньої культури, що розповідає про передісторію слов’ян, про їхню боротьбу з ворогами, захищає віру предків-язичників. Але загадку “Велесової книги” все ще не розгадано, вчені продовжують дискутувати і вести пошуки, які мають остаточно переконати: “Велесова книга” – майстерна підробка під старовину чи одна із найдревніших літературних пам’яток наших пращурів?
Перекладна література Київської Русі складалася з церковних творів та світських. Світська перекладна література була представлена багатьма цікавими пам’ятками. Ви ознайомитесь (с. 403) із вибраними афоризмами, що увійшли до збірки “Бджола”. Уклав її чернець Антоній, зібравши докупи дотепні й мудрі висловлювання з біблійних книг, творів “отців церкви”, античних письменників та вчених. Афоризми були згруповані тематично: “Слово про доброчинність і злобу”, “Слово про мудрість” та ін. Твори природничо-наукового характеру представлені шестидневами, фізіологами, топографіями. Найбільш популярним і авторитетним був “Шестиднев” Іоанна Екзарха, де розповідалося про створення Богом світу за шість днів, викладалися роздуми автора про світ і людину.
Фізіологи подавали відомості про властивості як реальних, так і вигаданих тварин (наприклад, фенікса, єдинорога (с. 402), кентавра), про каміння, дерева, рослини різних країн. Своєрідною географічною енциклопедією була “Християнська топографія Козми Індикоплава”. Цікаво, що автор її – александрійський купець – мандрував по Єгипту, Ефіопії, Аравії, але в Індії, незважаючи на прізвисько, не бував і описав її з чужих слів. Епізоди всесвітньої історії викладали хронографи, серед яких особливе захоплення викликала хроніка Георгія Амартола. Улюбленою лектурою давньоруських читачів були перекладні історичні повісті: “О разорєнії Ієрусалима” (або ще інші назви: “Історія Іудейської війни”, “Іудейська війна”), про Троянську війну, про Варлаама та Йоасафа, про Дігеніса Акріта, про Александра Македонського. Ідеалізований образ Александра Македонського у повісті “Александрія” (с. 400-401) відповідав запитам давньоруських читачів, актуальною на той час була і наявна в повісті думка про перевагу еллінської культури над “варварською”.
Під впливом перекладної літератури у Київській Русі на основі власної усної творчості розвиваються оригінальне літописання, проповідництво, оригінальна агіографія (або житійна література), паломницьке письменство. Ми коротко зупинимося на таких жанрових різновидах, як агіографічна та паломницька література. “Золотою книгою українського письменного люду” назвавМ. Грушевський “Києво-Печерський патерик” – про подвижництво ченців, боріння їхніх пристрастей, які часто персоніфікувалися в образах бісів та ангелів, самовіддане служіння вірі. Назва твору походить від грецького слова “патер”, тобто отець, застосовуваного до християнських подвижників, аскетів-відлюдників, шанованих у народі. В основу збірника лягло листування києво-печерських ченців Симона і Полікарпа. Житійні оповідання літописця Нестора, перекази та послання Симона й Полікарпа склали первісну редакцію “Києво-Печерського патерика”, який згодом доповнювався, редагувався, набув неабиякої популярності. Легендами про київських чудотворців захоплювавсяО. Пушкін, відзначаючи притаманну їм “прелесть простоты и вымысла”, радячи їх читати В. Жуковському. М. Грушевський ставив “Києво-Печерський патерик” в один ряд із “Кобзарем” Т. Шевченка. “Гуманною та доброчинною” книгою називав твірІ. Франко, передбачаючи інтерес, який викличе він з боку письменників і науковців. Нині ми можемо ознайомитись із “Києво-Печерським патериком” за репринтним виданням з передмовою Д. Абрамовича (К., 1991), з інтересом прочитаємо й роман Валерія Шевчука “На полі смиренному” (К., 1989), написаний за мотивами давнього твору, а найменші читачі – настільну книгу-календар “Дванадцять місяців. 1993” (К., 1992). Останнє видання захоплює також розповіддю про “Житіє Феодосія Печорського” (с. 28-29), історією народження “Житія Михайла Чернігівського” (с. 43-45), яке створила його донька, та багатьма іншими творами давнини. Доречним на уроці буде і знайомство з циклом гравюр Леонтія Тарасевича.
До видань “Києво-Печерського патерика”, які стали етапними віхами в розвитку української графіки.
Найвидатнішим твором давньоруської паломницької літератури є “Житье и хоженье Данила, русьскыя земли игумена”, створене внаслідок тривалої мандрівки ігумена Данила в Палестину. Паломник докладно описав Єрусалим, Віфлеєм, Йордан, Галілею, Самарію, твір його відзначається конкретністю і точністю опису того, що бачив мандрівник. Поряд із реальними спостереженнями в творі ігумена Данила знаходимо багато легендарного і апокрифічного матеріалу. “Хоженье” користувалося величезною популярністю і дійшло до нас у багатьох списках. Твір мав чималу наукову вагу, тому відразу був перекладений німецькою, грецькою і французькою мовами і став цінним довідником для географів, археологів, істориків. “Житье й хоженье Данила, русьскыя земли игумена” (у пізніших списках – “Паломник Даниила мниха”) поклало початок давньоруській паломницькій літературі і вплинуло на всі наступні східнослов’янські твори цього жанру. На жаль, біографічних відомостей про ігумена Данила не маємо, знаємо лише, що родом він із Чернігівщини, що був справжнім патріотом рідної землі, бажав миру і добра своєму народу, що засвідчує твір. Коли чужоземний можновладець запитав паломника: “Чого хочеш?”, Данило відповів, що благає Божої ласки для землі своєї. Для закріплення матеріалу учитель пропонує учням запитання та завдання:
(2 votes, average: 3.00 out of 5)