ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ – ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

6-9 класи

ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ

(Уривки)

“И створиша градъ во имя брата своего старъйшаго, и нарекоша имя ему Киевъ”.

Поляни жили окремо й володіли своїми родами. I до того вони жили родами, кожен на своїх місцях. І були три брати: одному ім’я Кий, другому – Щек, а третьому – Хорив, а сестра в них була Либідь 1. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів2. А Щек сидів на горі, яка зветься нині Щекавицею. А Хорив на третій горі, від нього вона прозвалася Хоревицею. І збудували вони місто в ім’я старшого

брата свого і нарекли його Київ. Був круг міста ліс та бір великий, і ловився там всякий звір, і були мужі мудрі й тямущі, а називалися вони поля­нами, від них поляни і донині в Києві. Дехто, не знаючи, каже, що Кий був перевізником коло Києва, мовляв, був перевіз з того боку Дніпра: тим-то й говорили: “На перевіз на Київ”. Але якби Кий був перевізни­ком, то не ходив би він до Царгорода 3. А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями. Коли ж Кий повертався, то прийшов на Дунай, возлюбив одне місце, і поставив там невеликий городок, і хотів було сісти в ньому своїм родом, та не дали йому навколишні пле­мена; так і донині називають придунайці те городище – Києвець. Кий же, повернувшись у своє місто Київ, тут і помер. І брати його, Щек і Хорив, і сестра їхня Либідь тут же померли.

Після смерті братів рід їхній став князювати у полян, а в древлян було своє княжіння, а в дреговичів своє, а в словен у Новгороді своє. Інше князювання було на річці Полоті, де жили полочани. Від них пішли кривичі, які сидять у верхів’ї Волги, і у верхів’ї Двіни, і у вер­хів’ї Дніпра, їхнє місто Смоленськ. Від них же походять і сіверяни. А на Білоозері сидить весь, на Ростовському морі – меря. А на річці Оці, де вона впадає у Волгу, – мурома, яка говорить своєю мовою, і черемиси, які говорять своєю мовою, і мордва, яка говорить своєю мовою. Ось хто тільки говорить на Русі: поляни, древляни, новгород­ці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, які сиділи по Бугу, а потім прозвалися волинянами. А от інші народи, які платять данину Русі: чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, пери, печора, ям, литва, коре, – усі вони говорять своїми мовами і живуть у краях північних.

“И съде Олегь княжа въ Киевъ, и рече Олегь: “се буди мати градомъ рускимъ””.

В літо 879. Помер у Новгороді Рюрик 4 і передав князювання своє Олегові – родичеві своєму, і віддав на руки йому сина Ігоря, бо той був вельми на ту пору малий.

В літо 882. Виступив у похід Олег, взявши з собою багато воїнів, і прийшов до Смоленська з кривичами, і взяв місто, і посадив там своїх мужів. Звідти пішов униз, і взяв Любеч 5, і там посадив своїх мужів. І приплив до гір київських, і узнав Олег, що тут князюють Аскольд і Дір 6. Сховав Олег одних воїнів у човнах, а інших залишив позаду, а сам пішов до них, несучи на руках малого Ігоря. Підплив до Угорської гори 7, сховав решту воїнів і послав сказати Аскольду і Діру:

– Ми купці, їдемо до греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх.

Коли ж Аскольд і Дір прийшли, вискочили всі воїни, заховані в човнах, і сказав Олег Аскольду і Діру:

– Не князі ви і не князівського роду, а я – князівського роду.

А коли винесли на руках Ігоря, промовив:

– А ось він – син Рюриків!

Убили Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і поховали на горі, яка тепер називається Угорською. Аскольдова могила там, де Ольмин двір, а Дірова – за церквою святої Ірини. І став Олег князювати в Ки­єві, і сказав Олег:

– Це буде мати городам руським.

І були в Олега під рукою варяги, слов’яни та інші людності, які називаються руссю.

В літо 903. Ігор виріс і збирав данину на тих же землях, що й Олег, і слухались його, привели йому дружину із Пскова, іменем Ольгу.

В літо 955. Попливла Ольга в грецьку землю. І прийшла до Царгорода. Був тоді царем Костянтин 8.

І прийшла до нього Ольга, і побачив цар, що вона дуже гарна лицем і розумна, подивувався її розуму, бесідуючи з нею, і мовив їй:

– Достойна ти єси царствувати з нами в столиці нашій.

Вона ж, розгадавши ті слова, відповіла цареві:

– Я ж бо язичниця. Якщо хочеш мене хрестити, то хрести сам; а як ні – то я не хрещусь.

І хрестив її цар з патріархом. Просвітившись, вона раділа тілом і душею. Після хрещення покликав її цар і сказав їй:

– Хочу тебе взяти в жінки собі.

Вона ж відмовила:

– Як же ти хочеш взяти мене, коли ти сам хрестив і назвав мене дочкою. А в християн цього не дозволено – ти сам знаєш.

Засміявся цар і сказав:

– Переклюкала ти мене, Ольго! Перехитрила!

І дав їй дарів багато, золота і срібла, шовку і посуду дорогого. І від­пустив її цар, назвавши своєю дочкою. Прийшла Ольга в Київ і вчила сина свого Святослава прийняти хрещення. Він того не слухав, кажучи:

– Як же мені самому хреститися і перейти в іншу віру? А дружина моя стане насміхатися.

Ольга ж говорила йому:

– Якщо ти хрестишся, то й всі зроблять те саме.

А він і далі жив за язичницькими звичаями, та коли хто хотів хрес­титися, не забороняв, д тільки насміхався над тим. Ольга ж любила свого сина, молилася за нього і за людей, наставляла його на розум до повних його літ і змужнілості.

“Сльшю же се, яко сестру имата дъвою, да аще еь не вдаста за мя, створю граду вашему, якоже и сему створих”.

В літо 988. Пішов Володимир з військом на Корсунь 9, місто грецьке, і замкнулися корсунці за високими стінами. І став князь на тій стороні міста, де пристань, на відстані одного перельоту стріли. І билися корсунці завзято. Володимир же взяв місто в облогу. Люди за стінами стали знемагати, і тоді сказав їм Володимир:

– Якщо не здастеся, то буду стояти хоч три літа.

Вони ж не послухали його. Тоді Володимир, підготувавши своє військо, звелів робити земляний насип до городських стін. Руські воїни нагортали вал. А корсунці, підкопавши свою городську стіну, потроху вибирали насипану землю, носили її до себе і висипали посе­ред міста. Військо Володимира насипало ще і ще, і Володимир стояв. І от один корсунець, іменем Анастас, пустив стрілу до руського князя, так написавши на ній: “Колодязі за тобою зі сходу, із них вода тече по трубах у місто.” Перекопай труби і перейми воду”. Володимир же, почувши про те, глянув на небо і промовив:

– Якщо збудеться все – хрещусь!

І одразу наказав копати поперек труб і от – перейняв воду. Люди знесилились від спраги і здалися. Володимир вступив у місто з дружиною своєю.

І послав до грецьких царів 10 сказати:

– Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру на видан­ні. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив.

І, почувши те, опечалились царі й послали йому таку звістку:

– Не личить християнок видавати за язичників. Якщо хрестишся, то і сестру нашу візьмеш, і з нами одновірцем будеш. Коли ж не захочеш цього зробити, то не зможемо видати її за тебе.

Володимир сказав посланцям від царів:

– Скажіть вашим царям так: я хрещусь, бо ще до того уподобав закон ваш, і люба мені ваша віра і богослужіння, про яке розповідали мені послані нами мужі…

Раді були царі, почувши те, і передали Володимирові так:

– Хрестись, і тоді пошлемо свою сестру до тебе.

Відповів же Володимир:

– Прийдіть з сестрою вашою і тоді хрестіть мене.

І ледве примусили її царі. Вона сіла в корабель, з плачем попрощалася з рідними своїми й попливла через море. Коли ж прибула в Корсунь, вийшли їй назустріч корсунці з поклоном, привели її в місто і посадили в палаті. А тут саме розхворівся Володимир очима й нічого не бачив. Тужив сильно і не знав, що робити. І послала йому цариця сказати такі слова:

– Якщо хочеш позбутися тієї хвороби, то хрестися швидше.

І звелів князь хрестити себе. Єпископ же корсунський з попами царициними, оголосивши про те, хрестили Володимира. І коли поклав єпископ на нього руку, в ту ж мить прозрів Володимир. Побачивши те, багато хто з дружинників хрестився того ж дня услід за своїм князем.

Потім привели Анну 11, щоб справити шлюбний обряд.

Водою і духом хрестили Володимира в церкві святого Василя.

Після того взяв Володимир царицю, і Анастаса, і попів корсунських; узяв і посудини церковні, і грецькі ікони. Поставив церкву в Корсуні на тій горі, яку насипали під час облоги посеред міста; та церква стоїть і донині.

Коли ж він прийшов у Київ, то звелів повалити ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати коневі до хвоста і волочити його з гори крутим Боричевим узвозом до річки Почайни. І поставив дванадцять дружинників, щоб вони били Перуна палками.

Робилось це не тому, що дерево що-небудь почуває, а для наруги над бісом, який облещував людей у подобі цій, щоб він тепер дістав покару від людей.

Велик ти, Господи, і чудні діла твої! Вчора ще був шанований людьми, а сьогодні зганьблений!

Коли тягли Перуна до Почайни, оплакували його невірні люди, всі ті, хто не був ще хрещений. І, притягнувши до берега, кинули його в Дніпро. Володимир же послав людей і сказав їм:

– Якщо пристане десь до берега, то відпихайте його. А коли про­мине пороги, тоді тільки облиште його.

Вони ж виконали все, що було їм звелено. І коли пустили Перуна і проминув він пороги, викинуло його вітром на мілину, і від того прозвалося те місце Перунова мілина, і назва ця й досі живе в народі 12. Потім послав Володимир по всьому місті сказати:

– Якщо не прийде хто завтра на річку – хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб, – буде мені ворогом.

Почувши про те, пішли люди з гомоном до Дніпра, радіючи й кажучи:

– Якби не було це добрим, то не перейняли б того князі й бояри.

Наступного дня вийшов Володимир з попами корсунськими на

Дніпро, і зібралося там люду сила-силенна. Забрели у воду, і стояли там одні по шию, інші по груди, дехто тримав дітей, молодь тислась до берега, а дорослі бродили; попи ж стояли на місці і творили молитви. Люди, охрестившись, розійшлися по домівках. І звелів Володимир будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де колись стояли дерев’яні кумири. (…)

В літо 989. Задумав Володимир поставити церкву Пресвятій Богородиці і послав привести майстрів з грецької землі. І почав її будувати в Києві, а коли закінчив, доручив її Анастасу Корсунянину і поста­вив служити у ній корсунських попів, давши їй усе, що взяв перед тим у Корсуні: ікони, посудини, хрести.

І сказав так:

– Даю церкві цій десяту частину від моїх багатств і від моїх городів.

І назвав він церкву во ім’я Богородиці, та в народі приклалася до неї інша назва – Десятинна, від десятої частини його багатств.

1 Либідь – ця назва збереглася за річкою, яка впадає в Дніпро.

2 Бортів узвіз – крута дорога, що вела з верхнього міста на горі униз на Поділ.

3 Царгород – так слов’яни називали Константинополь, столицю Візантії (сучасний Стамбул).

4 Рюрик – засновник династії руських князів.

5 Любеч – місто на березі Дніпра, на захід від Чернігова.

6 Аскольд і Дір – київські князі IX ст.

7 Угорська гора – назва однієї з гір під Києвом.

8 Костянтин – візантійський імператор Костянтин Багрянородний. У його творі “Про церемонії візантійського двору” описується прийняття Ольги імператорською сім’єю.

9 Корсунь – так називалося грецьке місто Херсонес. Нині неподалік від руїн Херсонеса розташоване місто Севастополь.

10 У той час Візантією правили два імператори – Василь і Костянтин.

11 Князь Володимир хотів узяти за дружину грецьку царівну Анну тому, що цей шлюб урівнював його з візантійськими Імператорами.

12 Є й інша легенда. За Перуном бігли язичники і гукали: “Видибай, видибай, боже!” (“Випливай!”). І Перун виплив недалеко від Києва; саме в тому місці, у Видубичах, було споруджено пізніше Видубицький монастир.