Твір оповідання про Понтийском Пілата

Воланд знову демонструє свої надприродні здатності, зауважуючи, “що рівно нічого з того, що написано в євангеліях, не відбувалося”, і: “Берліоз осікся, тому що буквально те ж саме він говорив Бездомному”. Однак його броня кована з першокласної сталі – він “осікається”, але продовжує гнути своє: “…Але боюся, що ніхто не може підтвердити, що й те, що ви нам розповідали, відбувалося насправді”.

У цей момент Воланд кінчає судовий наслідок – злочинець закоснів у гріху й не хоче каятися. Воланд починає наштовхувати засудженого

на прохання про помилування. Вимагати^-те дрібниця начебто: повірити, що сатана існує

Зрозуміло, це не дрібниця… Читач-атеїст розуміє мене дуже добре, і віруючий з нами погодиться – важко повірити в таке. Для Берліоза перехід з атеїстів у віруючі означав приблизно те ж, що, по Булгакову, означало для Пілата виправдання Иешуа Га-Ноцри, а саме – загибель кар’єри. (Або – божевільний будинок, куди Воланд затурбувався направити Ивана, що повірив у нього, Бездомного – до певної міри завчасно.)

Спроби домогтися прохання про помилування безсумнівно безнадійні, але суддя сумлінно виконує

вимоги судочинства. Він повідомляє про свою одвічність – “И на балконі був у Понтія Пілата…” – і попереджає, що буде жити у квартирі Берліоза, а після цього запитує: “А диявола теж немає?”

Колись Воланд говорив тільки про буття Бога, а себе згадував лише побічно: “…попорався з ним хтось зовсім інший”. (“Інший” – традиційний евфемізм слова “диявол”.) Тепер він як би поєднує себе з Богом, уїдливо зауважуючи: “…Що ж це у вас, чого не кинешся, нічого немає!”

Але й реакції немає – підсудні вирішують, що суддя божевільний

Від слів “нічого немає!” до загибелі Берліоза проходить не більше трьох, ну – п’яти хвилин. Але за цей час Воланд устигає попередити його ще тричі. Берліоз має три можливості порятунку навіть на смертному шляху

Попередження я зараз перелічу

Неквапливість і зосередженість необхідні при читанні перших трьох глав “Майстри” більше, ніж при читанні всіх інших. Зрозуміти, що Воланд судить, досить важко – він маскується, він грає блазня, а судовому наслідку надає вид теологічного диспуту. Однак же така форма відповідає й літературному завданню, і генеральній установці Воланда: “кожному буде дано по його вірі”. Адже Берліоз думає себе богословом – або антибогословом; це одне й те же.

Думає без достатніх підстав, плутаючись у трьох соснах; його переконання зводяться до одному “ні” і одному “не було”: Бога ні, Христа не було. Він навіть не намагається зрозуміти, що ці два твердження не зв’язані між собою, тому що одне належить теології, інше – історії. Однак міркує про віру, посилаючись на твори відомих істориків і христологов, – отже, треба перевірити, що він знає насправді: у що вірить, а чим жонглює. В умовному світі роману він має значну вагу: він – літератор, що береться до того ж судити про вищі матерії

По Булгакову, між силами, що керують миром (назвемо їх поки містичними), і літературою є глибокий і небезпечний зв’язок – таки собі шию Михайло Олександрович! Вона прорисовується із самого початку роману: є пролитературенний сатана, складає літературну версію “Страстей Христових”, його слухають два літератори, на свій лад стурбовані христологией, і за всім цим коштує Майстер з його “романом про Пілата”.

Берліоз, крім того, фігура збірна. В “Євангелії Михайла Булгакова” я намагався показати, що думки “начитаного редактора” з найбільшою точністю додержуються нормативів антирелігійної пропаганди того часу. Дискутуючи з ним, Воланд як би одержував інформацію про усіх літераторах-пропагандистах

Прошу читача запастися терпінням: ми приступаємо до коментарю, що перевищує булгаковські тексти по обсязі в десятки разів. Нічого не поробиш, предмет дійсно такий, що без спеціальних знань шию собі згорнеш (і, займаючись їм, я постійно чув хрускіт власних хребців).

Відповідь Берліоза була вкрай невдала. Щодо “п’яти доказів” він, по суті, заявив, що вони спростовані розумом – але зараз же додав, що розум не може бути інструментом, доказовим у даній області. Але адже заборона на логічні докази ідеї одночасно означає заборона на її логічне спростування! Спростовувати можна тільки те, що хоча б у принципі доказово… Берліоз як би сам зізнається в хибності свого методу – недарма Воланд викликує “браво!”.

“Браво! – закричав іноземець, – браво! Ви повністю повторили думку неспокійного старого Иммануила із цього приводу”…

Перервемо період Воланда, як варто було б зробити Берліозові. “Повністю повторили” – пастка, тому що Кант висловлювався по даному приводі не один раз, суперечачи сам собі, на що Воланд і натякає, називаючи його “неспокійним старим”. Своя рання праця “Єдино можливий доказ для буття Бога” він закінчив так: “Єдино тільки в тім, що заперечення божественного існування є цілковита дурниця, і полягає розходження його буття від існування всіх речей

Внутрішня можливість, сутність речей є те, скасування чого знищує все мислиме. …У цій ознаці шукайте доказу, і якщо ви не сподіваєтеся знайти його тут, те із цієї непроторенної стежки перейдіть на велику стовпову дорогу людського розуму. Безумовно необхідно переконатися в бутті бога, але зовсім не в такій же мері необхідно довести його” .

Якщо припустити, що Воланд тримав у розумі першу процитовану фразу, те його слова “повністю повторили” стають просто знущальними – Берліоз, по Канті, займався саме дурницею… Але якщо навіть відкинути це, Берліоз никоим образом не “повторював” кантовских думок; уже по наведеному періоді видно, що слово “розум” філософ розумів по-своєму, відрізняючи його від логічного “чистого розуму” – і в той же час не маючи на увазі віру, – і думав, що на великому шляху повсякденного, не-філософського розуму, можна знайти Бога. У пізніх кантовских роботах, “Трьох критиках”, хід думок теж такий, що повторити його адекватно одною фразою нельзя.

Тому освічена людина повинен був перервати Воланда, указати на незгідність такого порівняння й далі розмова про Кант не підтримуватися

Людина розумний – насторожився б ще сильней, тому що в самім порівнянні висловлень пропагандиста з думками Канта втримується дуже неприємний натяк. Припустимо, Кант дійсно проголосив недовідність вищого буття, але він мав право на таку позицію, оскільки він-те прагнув не спростувати Бога, а довести його – і сам відняв у себе таку можливість. Тобто в його побудовах не було служебности, кон’юнктурності, логічної нечистоти. За ними коштує моральний подвиг. Для Канта думка про недовідність Божого буття була болісна, і те, що вона все-таки сформувалася, є прояв неабиякої особистої й наукової порядності

Про порядність Берліоза мовлення вже було

Отже, Воланд невозбранно закінчує свій період: “Але от курйоз: він начисто зруйнував всі п’ять доказів, а потім, як би на сміх над самим собою, спорудив власний шостий доказ!” Хід найвищою мірою лукавий, як би жертва фігури в шахах. Втягуючи опонента в розмову про Кант, Воланд одночасно дає йому можливість блиснути ерудицією – наприклад, указати на те, що звичайно великому філософові приписують спростування трьох доказів, з натяжкою – чотирьох, а його власних доказів є не одне, а два. Я б, наприклад, мріяв розпитати Булгакова, чи не числив він невдалим п’ятим доказом кантовский “космологічний аргумент”, що сам філософ уважав недовідним у формальному змісті. Але Берліоза філософські тонкості не цікавлять, йому однаково, які там логічні ігри вів Кант, і він ліпить свої пропагандистські штампи: “Доказ Канта… також непереконливо. І недарма Шиллер говорив, що кантовские міркування… можуть задовольнити тільки рабів, а Штраус просто глузував із цього доказу”.