Тиха моя батьківщина
Зненацька для себе я відкрила поезію Миколи Рубцова, коли дивилася один фільм, – на жаль, не пам’ятаю його назви. Але в пам’яті залишилася наступне: дівчина читає вірші, тримаючи в руках розкриту книгу, а герой запитує її: “Чиї це рядка?” Вона відповідає: “Миколи Рубцова”. Так я вперше почула про поета.
Зацікавилася. Стала переглядати бібліотечні полки, перегортати літературні журнали. Так і познайомилася з поезією чудового російського поета, нашого сучасника, прочитала спогаду друзів про його життя. Він прожив коротке
Поезія Рубцова ввійшла в моє життя, збагатила мою уяву дивними образами, ще й ще раз змусила придивитися до споконвічного – до малої батьківщини, що є в кожного. Вона в кожного своя, “тиха батьківщина”. Для Миколи Рубцова це – “купол церковної обителі”, “ріка мрячна”, “дерев’яна школа”, “кінь на мосту”, “квітучий луг”.
Тиха моя батьківщина!
Верби, ріка, солов’ї…
Мати
У дитячі роки мої.
Чудесну пісню любові росіянці душі до батьківщини слідом за Єсеніним проспівав Микола Фляків, але не повторив, а витяг небувалі досі звуки й почуття. Перше враження – дивно просте і ясн, зрозуміле всякому, хто зберігає в душі тепло дитячих спогадів і материнських доторкань. Неможливо читати ці рядки голосно: здається, перешкодиш, вспугнешь людини, із взгорка оглядывающего рідне Село, з ніжністю й сумом що визнає: “Тиха моя батьківщина, Я нічого не забув”/
Ці рядки озиваються в мене в самому серці: адже й у мене є річка “мрячна”, ріка моїх спогадів, що скільки буду жити, стільки “за мною… буде бігти й бігти”. Адже це й про мене сказав поет:
З кожної избою й тучею
Із громом, готовим упасти,
Почуваю саму пекучу,
Самий смертний зв’язок.
Поет народився й виріс у північному селі, п’ятирічним хлопчиком пізнав вагу випробувань військової пори. Виховувався в дитячому будинку, тому що мати вмерла, а батько пішов на фронт. Ставши дорослим, він працював на заводах, служив на флоті. Потім учився в Москві, у Літературному інституті ім. А. М. Горького. Літературна критика помітила його рано, про нього писали й пишуть центральні газети й журнали.
Для поета дуже характерні пейзажні замальовки. Про це говорять самі назви віршів: “У лісі”, “Сосон шум”, “Листи осінні”, “Берези”, “Верба”, “Квіти”, “Фіалки” і інші. Ліричний герой цих віршів зв’язує свій сум із шумом темного лісу, у лісі йому чуються “осик тужливі стогони й молитви”, поетові хочеться запекти “про тонку горобину”; йому бачиться, “як захиталася над виром ялина”. Проводячи довгі годинники наодинці із природою, Фляків ставав як би частиною її, розчинявся в таємничих шерехах її життя, розкриваючи її секрети.
Дзенькає, сміється, як дитина,
И дивиться сонечку слідом.
И меж будинків, беріз, полениц
Горить, струменіючи, небесне світло.
Для мене основне достоїнство віршів Рубцова полягає в простоті інтонацій, відтворенні звичного пейзажу, у ранкових, днев ных і вечірніх картинах рідної природи, повних трепету клопітливого життя.
Дерева, хати, кінь на мосту,
Квітучий луг – скрізь про неї тужу.
И, розлюбивши от цю красу,
Я не створю, напевно, іншу…
Перегортаючи сторінки потического збірника Миколи Рубцова, затримуєшся на вдалих порівняннях, дзвінких карбованих рядках. Це щасливі знахідки поета. От, наприклад, який різноманітний і прекрасний мир поет відкрив, описуючи стару дорогу:
Ідуть у нетлінній синенькій сорочці,
По сторонах – гойдаються ромашки,
И спека дзенькає в усі свої дзвінки,
И в тінь кличуть росисті ліси…
Як цар любив багаті чертоги,
Так полюбив я древні дороги
И блакитні вічності ока.
Улюбленим моїм віршем є, мабуть, “Російський вогник”. Про що змушує воно задуматися, що бачиться читачеві? Поет описує скромне житло, яких багато на Русі, тиху беззоряну ніч, розпач заблудлого подорожанина, бабу з палючим поглядом.
Спасибі, скромний російський вогник,
За те, що ти в передчутті тривожному
Гориш для тих, хто в поле бездоріжньому
Від всіх друзів запекло далекий,
За те, що з доброї верою дружачи,
Серед тривог великих і розбою
Гориш, гориш як добра душа,
Гориш в імлі – і немає тобі спокою.
Вірші Рубцова легко знаходять дорогу до серця читачів, тому що вони подібні до доброго вогника, що світиться посередині нашого метушливого й нервового життя. Він зазиває у свій притулок, запрошує зупинитися, заспокоїтися, відпочити, набратися нових сил.
Я згадую екскурсію по Вологді, місту, де жив і працював Фляків. Низькі дерев’яні будиночки, мосточки й величні дзвіниці. Все це миготіло у вікнах автобуса, і чувся голос екскурсовода, що читає вірші Н. Рубцова:
Живу поблизу порожнього храму,
На крутості береговий,
И міська панорама
Відкрита вся переді мною.
Пейзаж, що міняє обличчя,
Мені видний весь із боку
У всім таємничому величье
Своєї глибокої старовини.
Я рада, що відкрила для себе дивний мир поета Миколи Рубцова. Він продовжує традицію А. Фета, Ф. Тютчева, И. Буніна, С. Єсеніна, кращих наших поетів. Рушійна сила його поезії – це любов. Ніжна, трепетна, любов до всього живого, до самого життя, до людини, Кродине.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)