“Ой ти, Русь, моя батьківщина лагідна, лише до тебе я любов бережу”

Дрібнолісся. Степ і дали. Світло місяця в усі кінці. От знову раптом заридали Розливні бубенцы. Той, хто бачив хоч один раз Цей край і цю гладь, Той майже берізці кожної Ніжку радий поцілувати. С. Єсенін У теперішній поезії завжди є якась несподіванка, поетичне відкриття, самобутнє, неповторне світовідчування живої шукаючої душі. Така поезія завжди зближає, поєднує людей, і кожний з нас, таких різних, почуває в ній щось своє. Вірші Сергія Єсеніна, мені здається, не залишають байдужим нікого, їх можна почути з вуст самих різних людей, іноді – тих,

від кого цього зовсім не чекаєш. Напевно, тому, що вони торкати все саме чисте, искреннее, дитяче й таємне, що є в кожному з нас. Слова “любов до батьківщини”, “рідна Природа ” настільки затерті, що вже майже не сприймаються, але коли читаєш Єсеніна, з них як би спадає лушпайка, і заново почуваєш біль і якусь сумну ніжність: Край ти мій занедбаний, Край ти мій, пустир, Косовиця некошений, Ліс так монастир. …Уж не чи розповідь у прутнике Жисть твоя й минуле, Що надвечір подорожанинові Нашептав ковилу? Його вірші, особливо ранні, по своїй мові, образному ладу, настрою нагадують народні пісні

Сергій Єсенін був

сином рязанського селянина, і мир “золотий бревенчатой хати” з дитинства був йому рідним. У цьому світі все злито воєдино: прю, свято, віра й побут – усе перетворено в буття, і все одухотворено, повно теплоти й радості життя: Мір з рогачами не зладиться, Нагинається низько, Старий кіт до махотке крадеться На парне молоко. Квокчуть кури неспокійні Над голоблями сохи, Надворі обідню струнку Заспівують півні. А у вікні на покрову скатые. Від полохливої шумоты, З кутів щенята кудлатые Заповзають у хомути. Єсенін, закоханий у поля й ліси, у своє сільське небо, у тварин і квіти, почував, як і селянин, що живе на землі, що пов’язаний з нею кревними узами. І тому в його віршах, як у древніх піснях і бабусиних казках, у хат, дерев, квітів, коней, вітрів – чуйної людської душі

Про червоний вечір задумалася дорога, Кущі горобин туманней глибини. Хата-Баба щелепою порога Жує пахучу м’якушку тиші… …Тихо в хащі можжевеля по обриві Осінь – руда кобила – Чеше гриву… Дивно по несподіванці, свіжості погляду й ніжності один з перших есенинских віршів: Там, де капустяні грядки Червоною водою поливає схід, Клененочек маленький матці Зелене вим’я ссе. Дерева в нього перетворюються у звірів, а його звірі – це “менші наші брати”, у яких теж свої Думи й турботи, радості й страждання. Коня задумливо слухають вівчарський ріжок, корова смикає “смуток солом’яну”, кішка у вікна ловить лапою місяць, “по-байроновски”…собачка зустрічає гавкотом у воріт”.

А як незвичайна його знаменита “Пісня про собаку”: …покотилися очі собачі золотими зірками в сніг. Ніхто до Єсеніна не писав про тварин з такою ніжністю й жалем. М. Горький сказав про нього: “Сергій Єсенін не стільки людина, скільки орган, створена природою винятково для поезії, для вираження невичерпної “суму полів”, любові до всього живого у світі й милосердя, якого – найбільше – заслуговує людин”. І коли Єсенін говорить про батьківщину, Русь, то здається, що це все про тім же – про “всім живому”, про швидкоплинність і радість життя. Образ батьківщини, Росії складається із дрібних штрихів-рисок: “березове молоко по рівнині”, “хати – у ризах образа”, дід “з берестяною ключкою” і святий Микола, “у лапоточках” росіянин, що обходить, край, босяк-бурлака, що йде “проселочной дорогою, молячись на копиці й стоги”.

Може бути, така Русь виглядає занадто милостивому й смиренної, але поетові доріг цей її вигляд: Якщо крикне рать свята: “Кинь ти Русь, живи в раї!” Я скажу: “Не треба раю, Дайте батьківщину мою”. И в той же час Єсенін, пильно вдивляючись в особу рідної землі, усе гостріше усвідомить її занедбаність і затурканість, і у віршах всі отчетливей проступає смуток і неясна мандрівна туга: Утомився я жити в рідному краї В тузі за гречаними просторами, Покину хатину мою, Піду бродягою й злодієм. А місяць буде плисти й плисти, Роняючи весла по озерах, И Русь всі так само буде жити, Танцювати й плакати в забору. Цей сум, те світла, умиротворена, те болісна, назавжди залишилася в його віршах про Росію. Вся його поезія стала визнанням у любові до батьківщини, що щемить і ніжної пісень про неї. В 1917 році в есенинскую поезію уривається “вітер революції”, і поет привітає його, привітає нову Русь – “буйственную”, “отчалившую”, “воспрянувшую”. Він чекав від революції здійснення мрії про “мужицький рай”, вільного, ситого, щасливого життя на землі. Але потім прийшли страшні 1919-1920 роки

В одному з листів Єсенін писав: “Торкає мене… тільки смуток за уходящее миле, рідне звірине й непорушна сила мертвого, механічного… Мені смутно зараз, що Історія переживає важку епоху вмертвіння особистості як живого, адже йде зовсім не той соціалізм, про яке я думав”.

Наочним дорогим образом вимираючого села став для Єсеніна маленький “красногривый лоша”, що здумало наздогнати поїзд: Милий, милий, смішний дурило, Ну куди він, куди він женеться? Неужелъ він не знає, що живих коней Перемогла сталеві кінноти? За руйнуванням сільською “голубой Русі” Єсенін побачив і відчув руйнування гармонії із природою, того грунту, з якої виросла вся національна російська культура. На стежку блакитного поля Незабаром вийде залізний гість. Злак вівсяний, зарозвіваюся пролитий, Збере його чорна жменя. Не живі, чужі долоні, Цим пісням при вас не жити! Тільки будуть колосся-коні Про хазяїна старому тужити. Буде вітер ссати їх ржанье, Панахидний справляючи плач. Незабаром, незабаром годинники дерев’яні Прокричать моя дванадцята година! Він щиро намагався прийняти нову, радянську індустріальну Росію, винив себе в тім, що “юність світлу мою в боротьбі інших я не побачив”, був готовий, “задерши штани, бігти за комсомолом”. Об цьому маленькі поеми: “Повернення на Батьківщину”, “Русь уходящая”, “Лист до жінки”, “Русь радянська”. І все-таки поет почував себе тут уже чужим, марним, викинутим з життя: Моя поезія тут більше не потрібна, Та й, мабуть, сам я теж тут не потрібний. Він нікого не дорікав у своїй трагедії, був готовий усе прийняти й простити, але стати поетом “соціалістичних перетворень” просто не міг по своїй суті: Віддам всю душу жовтню й томлю, Але тільки ліри милої не віддам… …У вас інше життя, у вас інший наспів, А я піду один до невідомих меж, Душею бунтующей навіки присмирнівши… И, ідучи, він передав нам всю свою чисту, пронизливу, нескінченну любов до “країни березового ситцю”, свою незвичайну щирість і людяність


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Ой ти, Русь, моя батьківщина лагідна, лише до тебе я любов бережу”

Categories: Нові твори

Links