Тема смерті й безсмертя в поезії Державіна
Тема смерті невідступно супроводжує поезію Державіна з його перших відомих нам одичних створінь
У старості, на спокої, живописуя званские краси й застільні “натюрморти”, увінчані блакитним щучим пером, поет немов би знову бачить: “Де стіл був страв, там труна коштує” – і гірко пророчествует: “Зруйнується цей будинок, засохне бор і сад…”
У самі різні роки, у самих різних віршах у поета, що вміє так яскраво оспівувати радість життя, те майже резонерски, те жагуче, проривається споконвічне “помни про смерть”.
“На
На брег із човна вилазить
Старий похмурий і сивий.
И, озираючись, підпирає
Себе ужасною косою
Зітхає над труною графині Румянцевій: З убогим вантажем иль богатим, Всяк повинен до вічності пристати
Поруч із алмазною горою водоспаду Кивач поет знову вертається до його думки, що мучить:
ЧиНе зримо всякої день трун,
Сивин старіючої вселеної?
ЧиНе чуємо в бої годин
Глас смерті, двері скрип підземної?
Так, один із самих життєлюбних
Державинская відвага, що проявлялася у віршах, у яких поет натхненно переживав власне життя (у яку би форму вона не відливалася), була присутня й у безперестанному нагадуванні про чергування смерті поруч із живучими. Уміння повнокровно, розкрито жити й почувати, жагуче переживати це єдине життя в слові, може бути, і не давало йому відвести погляд від смерті
Але поруч із тлінним життям у Державіна завжди є присутнім безсмертя, у ній і над нею – Бог
У дивній оді “Бог”, звертаючись до Творця, поет говорить про своє філолофсько-релігійне розуміння й життя, і смерті, і безсмертя:
Твоїй те правді потрібно було,
Щоб смертну безодню преходило
Моє безсмертне буття;
Щоб дух мій у смертність облачився
И щоб чрез смерть я вернувся,
Батько! – у безсмертя Твоє
В “Поясненнях” на власні Твори Державін, у зв’язку з одою “Бог”, привів (говорячи про себе в третій особі, як би продовжуючи цезарев-скую традицію, блискуче підхоплену в нас Денисом Давидовим) наступний “анекдот”: “Народився він в 1743 році 3 липня, а в 1744 році, у зимових місяцях, коли з’явилася комета… те він, бив біля двох років, побачивши оную й показавши пальцем, бив у няньки на руках, перше слово сказав: “Бог”
Розповідаючи про своє дитинство, про те, як його, кволого, немовляти, запікали, за звичаєм, у хліб, і про хвостату комету, поет робить у своїх “Записках” примітка, де роз’ясняє, що дві цих події, може бути, були Провидінням, вони пророчили поетові важкий життєвий шлях і створення їм оди “Бог”, “яка від усіх похваляється”.
З думок поета про життя й смерть ясно, що він все-таки дійшов у своїх шуканнях до гармонічного збагнення єдності цих всесвітніх крайностей, дійшов через віру в Рятівника. Дозрівши духом, Державін уже не тільки самому собі, але й іншим людям зумів сказати слова розради й надії:
Почто ж терзатися й уболівати,
Що смертний друг твій жив не вічно?
Життя є небес миттєвий дарунок;
Улаштуй неї собі до спокою,
И чистою твоєї душою
Благословляй доль удар
Отже, тільки в гармонії з усім сущим, включаючи народження, життя й смерть, по Державіну, затверджується зв’язок дольнего миру з Богом, досягається перемога над злом і смертю, аж ніяк що не є перешкодою на шляху до вічного життя душі людської
Сполучення сатиричних і філософських початків у поезії Г. Р. Державіна
Державін попереджає володарів: “И ви подібно так умрете, як ваш останній раб умре!” Тому, і царюючи, маючи у своєму розпорядженні необмежену владу, треба завжди думати про вічність. Лише Богові дано оселити правду на Землі:
Воскресни, Боже!
Боже правих!
И їхньому молінню внемли:
Прийди, суди, карай лукавих,
И будь єдиний царем землі!
Однак таке можливо лише після другого пришестя. Поки ж, у реальному земному буття, Державін усе ще покладав надії на те, що поетові Богом дана можливість мудрим словом виправити моральні пороки владик, привести їх на шлях добрих справ. Але надіям цим не призначено було збутися. Роль придворного поета виявилася не для Державіна. Катерина, призначивши його своїм секретарем, чекала врочистих од у свою честь, а не мудрих рад і гірких істин
Сам Державін, спостерігаючи Фелицу поблизу, випробував розчарування. Вдачі Катерини мало відрізнялися в кращу сторону від вдач її придворних, і на роль ідеальної правительки держави вона явно не годилася. Образ імператриці вже не надихав поета на піднесені оди. Коли Катерина остаточно переконалася в цьому, вона в 1793 р. видалила від себе Державіна, призначивши його на почесну, але маловлиятельную посада в Сенат. В 1795 р. він створює “Пам’ятник” – вільний переклад оди Горация, де в заслугу собі ставить, що “істину царям з посмішкою говорив”. Тільки посмішка в Державіна була гірка
Незадовго до смерті поет почав філософську оду, де мав намір з висот вічності оглянути свій творчий шлях. Він встиг створити тільки одну, але геніальну строфу:
Ріка часів у своєму стремленьи
Несе всі дела людей
И палить у прірві забвенья
Народи, царства й царів
А якщо що й залишається
Чрез звуки ліри й труби,
Те вічності жерлом пожрется
И загальної не піде долі
Державін усвідомлював: минущий те, що було мішенню його сатири, навіть якщо воно відбито в поетичних образах, що запам’ятовуються, буде доступно нащадкам “чрез звуки ліри й труби”. Залишаться тільки вічні питання, які будуть продовжувати задавати собі нові покоління поетів, знову й знову наповнюючи вічно поточну ріку часів
Видатний критик В. Г. Бєлінський підкреслював, що в державинских сатиричних одах “видна практична філософія розуму російського; тому головна відмітна їхня властивість є народності, що складається не в підборі мужицьких слів або насильницькій підробці під лад пісень і казок, але в згині розуму російського, у російському образі погляду на речі. І в цьому відношенні Державін народний у найвищому ступені”. Книжковим, часом архаїчною мовою поет зуміла передати й велич століття Катерини II, і властиві йому пороки, глянути на сучасну Росію з Божественної висоти вічності
(2 votes, average: 5.00 out of 5)