Тема поета й поезії у творчості Маяковського В. В

Твоя праця переживе тебе, поет, Переживуть творця його створіння, Живого не втратить вираженья З тебе колись списаний портрет. І. А. Бунін В. В. Маяковський успадкував з літературної традиції відповідальне відношення до поетичної творчості. Серйозний поет завжди прагне осмислити своє життєве призначення Це прагнення особливо характерно для російських поетів, тому що літературна творчість у Росії завжди розцінювалася не як приємна розвага, а як високе служіння батьківщині, народу, істині. Кожний російський поет вважав своїм обов’язком

висловитися на тему поета й поезії. О. С. Пушкін присвятив їй багато віршів, самими знаменитими серед них є “Пророк” (1826), “Поет” (1827), “Поетові” (1830), імпровізація з повісті “Єгипетські ночі” (1835).

Пушкін затверджує, що поетові даний божественний дарунок “дієсловом палити серця людей”, тобто будити в душах людей “почуття добрі”. При цьому автор підкреслює, що доля поета може бути дуже важка, але він не повинен іти на приводу в юрби, не повинен потурати її низинним смакам і потребам: Поет! Не дорожи любовию народної. Захоплених похвал пройде хвилинний шум…

(“Поет”) Пушкіну

важливо було затвердити ідею волі творчості – право писати не за замовленням влади, а по власній волі: Такий поет: як Аквілон, Що хоче, то й носить він – Орлу подібно, він літає И, не спросясь ні в кого, Як Дездемона, обирає Кумир для серця свого. (“Єгипетські ночі”, ІІ) М. Ю. Лєрмонтов ставиться до поезії як до діяльності, здатної змінити мир, вплинути на суспільство, на долю народу. У вірші “Поет” (1838) він згадує, що ніколи…стих, як Божий дух, носився над юрбою И, відкликання думок шляхетних, Звучав, як дзвін на вежі вічової В дні торжеств і лих народних. Але в сучасному суспільстві поезія, на думку Лєрмонтова, перетворилася в золоту дрібничку, безславну й нешкідливу.

Сам Лєрмонтов прагнув зберегти цивільний пафос поезії: вірш “Як часто пестрою толпою оточений” (1840) ліричний герой закінчує вигуком, спрямованим проти людей-бездушних масок: ПРО, як мені хочеться збентежити веселість їх И зухвало кинути їм в очі залізний вірш, Облитий гіркотою й злістю!.. Н. А. Некрасов уважав громадянським обов’язком поета привертати увагу читачів до головної суспільної проблеми свого часу – до важкого положення пригнобленого народу: Пускай нам говорить мінлива мода, Що тема стара – “страждання народу” И що поезія забути її повинна, – Не вірте, юнака! Не старіє вона. (“Елегія” 1874) Якщо Пушкін порівнює свою музу із прекрасною дівчиною, те Некрасов – з молодою селянкою, що б’ють батогом на Сінній площі: Ні звуку з її грудей, Лише бич свистали граючи…

І Музі я сказав: “Дивися! Сестра твоя рідна!”. (“Учорашній день, години в шостому” 1849) Маяковський жив у новій країні – у Радянському Союзі, що назвав “республікою праці” і оспівав як перше у світі держава, де вільні люди самі влаштовують своє життя, скоряють небо (знамениті наддалекі авіаперельоти), море (Північний морський шлях майже пройдений за одну навігацію), час (за короткий строк будуються нові міста, заводи, пароплави). Епоха соціальних революцій і потужного індустріального розвитку наклала свій відбиток на поезію Маяковського, на його розуміння ролі поета в сучасному світі.

Поет, на думку Маяковського, не повинен складати свої вірші в кабінеті, у тиші й затишку, він повинен іти на вулиці, на заводи, у саму гущавину життя, де робиться історія: Досить копійчаних істин. Із серця старе витри. Вулиці – наші кисті.

Площі – наші палітри. Книгою часу Тисячелистой Революції дні не оспівані. На вулицю, футуристи, Барабанщики й поети.

(“Наказ по армії мистецтв” 1918) У знаменитому вірші “Незвичайна пригода, що була з Володимиром Маяковським улітку на дачі” (1920) поет і його творчість рівняються із сонцем. Ліричний герой, розговорившись із Сонцем, скаржиться на життєві неприємності й труднощі творчості, але небесне світило зупиняє потік скарг: “А мені, ти думаєш, світити легко?”. У цьому вірші виражений оптимізм Маяковського, історичн і особистий: треба працювати, складати всупереч будь-яким перешкодам: Світити завжди, Світити скрізь, До днів останніх дінця, Світити – И ніяких цвяхів! От гасло мій – И сонця!

Порівняння поета із сонцем, що вжив тут Маяковський, зовсім оригінально – ніхто раніше в російської поезії не піднімав так високо значення поетичної творчості. Також ніхто раніше не порівнював поета з рудокопом, а саму поезію – з видобутком коштовної руди, а Маяковський робить це у вірші “Розмова з фінінспектором про поезію” (1926). Поет затверджує, що його робота так само важлива, як робота селянина, робітника, тому що теперішня література виховує людей, “робить їхньої душі”: Але як испепеляюще слів цих печіння Поруч із тлінням слова-сирцю.

Ці слова надають руху Тисячі років мільйонів серця. Поет, на думку Маяковського, не повинен підніматися над народом, інакше його поезія швидко перетворитися в “золоту іграшку”: А що, якщо я народу водій И одночасно – народу слуга? Пішовши у свої власні проблеми (в “вежу зі слоновой кістки”), до чого призивали естети “срібного століття”, поет ризикує стати незрозумілим і для своїх сучасників, і для майбутніх поколінь. Поет може стати, по Маяковському, безсмертним, якщо відіб’є свій час як уважний, зацікавлений і розумний свідок: Борг наш – ревіти медногорлой сиреною В тумані мещанья, у бур у кипенье.

Останнім великим твором Маяковського є вступ до поеми “У весь голос” (1930), що стало своєрідним заповітом поета, подібно “Пам’ятнику” Г. Р. Державіна, “Пам’ятнику” О. С. Пушкіна, віршу “Про Муза! я у дверей труни” Н. А. Некрасова. У вступі поет вирішує сам розповісти про себе й свій час: він зізнається, що не дозволяв собі оспівувати в романсах “троянди й сльози”, хоча ці теми дуже приємні й доходни, Але я себе упокорював, стаючи На горло власній пісні.

Поет уважає, що аморально в лихоліття воєн, розрухи, голоду, повальних епідемій оспівувати любов і красу улюбленої жінки, треба жити турботами свого народу, допомагати йому простими, нехай навіть грубими, але чесними віршами: Мій стих працею громаду років прорве И з’явиться вагомо, грубо, зримо, Як у наші дні ввійшов водопровід, Спрацьований рабами Рима. Якщо так дивитися на завдань і й мети поезії, то особиста слава буде мало хвилювати, а успіхи країни й народу, якому поет служить, будуть для нього найкращим пам’ятником, величезним і вічним: Мені наплювати на бронзи многопудье, Мені наплювати на мармуровий слиз. Сочтемся славою – адже ми свої ж люди, – Пускай нам загальним пам’ятником буде Побудований у боях соціалізм.

Отже, міркуючи про поета й поезію, Маяковський розвивав, але не повторював ідеї класичної російської поезії. Для Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова характерно відповідальне відношення до свого творчого призначення. Всі вони жадали від поезії чесності, людяності (вона повинна добрі почуття будити), високої моральності (поет є пророком), патріотизму й одночасно всесвітньої чуйності (росіяни поети ніколи не замикалися на російських проблемах, але відгукувалися на світові проблеми). Маяковський, успадкувавши всі ці поетичні принципи від своїх попередників, все-таки виступив як поет-новатор. Він збагатив російську поезію новими ідеями й образами.

Він відразу й рішуче прийняв революцію й відкрито заявив про своє служіння її ідеалам: йому хотілося втручатися в що відбувається, а не спостерігати події з боку; йому хотілося самому звертатися до революційного народу, і він виступав на заводах, на мітингах, на поетичних вечорах у Політехнічному музеї. Він затверджував, що “місце поета в робітнику ладу”, що головне завдання поета не стільки прославляти себе, скільки допомагати очищати життя від недоліків, боротися з різними “мерзотниками”, які “ходять по нашій землі й навколо”. Новаторство Маяковського виявилося й в області віршованої форми. Він відкрито оспівував Жовтневу революцію й нову Батьківщину, у його добутках чітко чуються інтонації поета-трибуна, “оратора, горлана, ватажка”, як він сам себе називав.

В основі поезії Маяковського лежить живаючи розмовне мовлення сучасників, мовлення вулиці, “корявий говір мільйонів”. Переважна більшість його добутків написано тонічним віршем, а не силабо-тонічним, як практично вся класична російська поезія XІX століття. Він розробив нові рими для віршування, створив оригінальні метафори, винайшов нові слова – неологізми. Все сказане дозволяє затверджувати, що Маяковський – чудовий поет, що краще багатьох своїх сучасників відбив у поетичних добутках свій час – бурхливу епоху революційного перелому.

У цьому цінність і значення його творчості