Сюжетний аналіз вірша Жуковського “Море”

Василя Андрійовича Жуковського по праву вважають “літературним Колумбом Русі”, що открили їй “Америку романтизму в поезії”. На початку XІX століття романтизм у Росії був новим напрямком, що прийшло до нас із західноєвропейської літератури. Романтизм приніс із собою нові теми, образи, настрої, мотиви, художні прийоми зображення. Більше того, можна сказати, що романтизм визначив нове – романтичне – відношення до життя. Провідником усього того нов і незвичайного, що ніс у собі романтизм, і з’явився в Росії Жуковський

Одним

з яскравих зразків романтичної лірики Жуковського є вірш “Море”, написане в 1822 році. Воно пронизано романтичними темами, образами, настроями, мотивами. Це не просто морський пейзаж, хоча, читаючи вірш, жваво уявляєш собі море: воно те тихе, спокійне, “блакитне море”, те страшна бурхлива стихія, що занурена в імлу. Але для романтика мир природи – це ще й таємниця, що він намагається розгадати. Є чи така таємниця в цьому вірші Жуковського? Щоб відповісти на це питання, треба простежити, як розвиваються художні образи, створені тут поетом, як переплітаються різноманітні мотиви

Насамперед обертає

на себе увага те, що поет, малюючи морський пейзаж, постійно проводить зіставлення миру природного й людського. Для цього він використовує метафори й уособлення: “ти дихаєш”, “тревожною думою наповнене ти”, “повне минулою тривогою своєї”, “ти довго здіймаєш злякані хвилі”. Але це не тільки вираження почуттів і думок людини через опис природи. Такий прийом використовувався багатьма поетами й до Жуковського. Особливість цього вірша в тім, що одушевляються не окремі частини пейзажу, а море саме стає живою істотою. Здається, що ліричний герой говорить із Думаючим і співрозмовником, що почуває, може бути із другом, а може – з якимось таємничим незнайомцем. Потім такий прийом буде використовувати Пушкіна у своєму вірші “До моря”, написаному трохи пізніше – в 1824 році. “Ти чекав, ти кликав…”- так звертається до моря Пушкін, згадуючи минуле й тепер говорячи йому “прощай”.

Особливо варто сказати про композицію вірша Жуковського. Це своєрідний ліричний сюжет, що становить рух, розвиток стану не стільки самого ліричного героя або природи, що він спостерігає, скільки душі моря. Але хіба може бути душу в морської стихії? У романтиків це не викликає сумніву. Адже, по їхніх поданнях, саме в природі розчиняється Божество, через спілкування із природою можна говорити з Богом, проникнути в таємницю буття, стикнутися зі Світовою душею. От чому в добутках романтиків так часто виникає той особливий ліричний символічний пейзаж, що ми бачимо у вірші Жуковського “Море”. Його своєрідний сюжет можна розділити на три частини. Я назву їх так: “Безмовне море” – перша частина, “Бура” – друга частина “Оманний спокій” – третя частина

У першому частині рисується прекрасна картина “блакитного моря”, спокійного й безмовного. Епітети підкреслюють чистоту моря, світло, що пронизує всю кар тину. Але ця чистота і ясність

Ти чисто в присутності чистому його:

Ти ллєшся його светозарной лазур’ю,

Вечірнім і ранковим світлом гориш,

Пестиш його хмари золоті

И радісно блищиш зірками його.

Саме “светозарная лазур” неба надає морю дивні фарби. Небо тут не просто повітряна стихія, що простирається над морською безоднею. Це символ – вираження миру іншого, божественного, чистого й прекрасного. Недарма поет підбирає епітети, насичені християнською символікою божественного; лазур, світло, светозарний. Наділений здатністю вловлювати навіть самі непомітні відтінки, ліричний герой вірша, міркуючи про море, догадується, що в ньому схована якась таємниця, що він намагається осягти:

Безмовне море, блакитне море,

Відкрий мені глибоку таємницю твою:

Що рухає твоє неосяжне лоно?

Чим дихають твої напружені груди?

Иль тягне тебе із земния неволі

Далеке, світле небо до себе?..

Друга частина вірша відкриває завісу над цією таємницею. Ми бачимо душу моря, що розкривається під час бури. Виявляється, коли пропадає світло неба й згущається імла, море, занурене в тьму починає рватися, битися, воно виконано тривоги й переляку:

Коли ж сбираются темні хмари,

Щоб ясне небо відняти в тебе –

Ти б’єшся, ти виєш, ти хвилі подъемлешь,

Ти рвеш і терзаєш ворожу імлу…

Жуковський з дивною майстерністю малює картину бури. Здається, що чуєш рокіт хвиль, що набігають. Цей ефект досягається за рахунок використання особливого прийому – алітерації, тобто повторення тих самих звуків кількома словами. Тут це алітерація на шиплячі, до того ж підтримувана ритмікою дактилічного рядка, що імітує рух хвиль: “Ти б’єшся, ти виєш, ти хвилі подъемлешь, /Ти рвеш і терзаєш ворожу імлу”.

И все-таки це не просто картина стихії, що розбушувалася. Душу моря подібна до людської душі, де з’єднуються морок і світло, добро й зло, радість і горе. Воно так само тягнеться до всього світлого – до неба, Богові. Але, як і все земне, море виявляється в неволі, що воно не має сил перебороти: “Иль тягне тебе із земния неволі”. Це дуже важлива для Жуковського думка. Для поета-романтика, що вірить в “зачароване Там”, тобто інший світ, у якому все прекрасно, зовсім і гармонійно, земля завжди представлялася миром страждань, скорботі й суму, де немає місця досконалості. “Ах, не з нами живе /Геній чистої краси”, – писав він в одному зі своїх віршів, що малюють Генія, лише на мить посетившего землю й знову умчались у свій прекрасний, але недоступний для земної людини мир

Виявляється, що й море, подібно людині, страждає на землі, де все изменчиво й мінливо, повно втрат і розчарувань. Тільки там – у небі – все вечно й пpeкрасно. От чому туди тягнеться море, як і душу поета, що прагне розірвати земні узи. Море любується цим далеким, светозарним небом, “тремтить” за нього, тобто боїться втратити назавжди. Але з’єднатися з ним морю не дане

Ця думка стає зрозумілої лише в третій частині вірша, де “повернуті небеса” уже не можуть повністю відновити картину спокою й безтурботності:

И сладостний блиск повернутих небес

Не зовсім тобі тишу повертає,

Оманний твоєї нерухомості вид:

Ти в безодні покійної приховуєш смятенье.

Ти, небом любуючись, тремтиш за нього

Так розкривається для ліричного героя таємниця моря. Тепер ми знаємо, чому в його “безодні покійної” ховається смятенье Але залишається сум’яття поета, що коштує перед нерозв’язною загадкою буття, таємницею світобудови. Та й чи можна її дозволити? Потрібно чи? Але людина так улаштована, що знову й знову він задає собі всі ті ж питання, болісно намагаючись відповісти на них. У російської поезії після Жуковського буде багато віршів, що малюють картину моря. Вони дуже різні, і море в них міняється, тому що побачено воно очами поетів, у кожного з яких свій внутрішній мир, унікальний і неповторний. Але відкриття Жуковського назавжди залишаться золотим фондом російської поезії, а для кожного з нас його вірші – це шлях до збагнення миру й себе

Таємниця моря хвилює поета. Море завжди переменчиво, воно як би з’єднано з небом: у гарну погоду спокійне, ясне, а в погану – неспокійне. Воно – як людина, як сам поет

…Иль тягне тебе із земния неволі

Далеке, світле небо до себе?..

На початку XІX століття в Росії зложився новий літературний напрямок – романтизм. Він прийшов на зміну класицизму й оформився у двох головних плинах – психологічному й цивільному. Психологічний плин російського романтизму очолили Жуковський і Батюшков.

Заслуга В. А. Жуковського полягає в тому, що весь видимий людині мир у його поезії став в індивідуальному світлі, пропущеному через серце й душу. Після Жуковського будь-яке переживання, будь те туга або сум, цивільний або патріотичне почуття, втратило риторичне, абстрактне (і тому холодне) вираження й придбало задушевність і зворушливість

Зелень ниви, гаю белькіт,

У небі жайворонка трепет,

Теплий дощ, сверканье вод,

Вас назвавши, що додати?

Чим іншим тебе прославити,

Життя душі, весни прихід?

Єдність авторської свідомості й відображеної в лірику романтичної особистості – от те нове, що вніс Жуковський у романтизм зокрема й у поезію взагалі. Це спричинило єдність стилю й тону, що досягалося в результаті прямого, безпосереднього відтворення щиросердечних переживань особистості

Своїми елегіями Жуковський вдихнув у російську поезію новий зміст і перетворив її лад. В елегії “Море” зміст смутно не тому, що так велять “правила” мистецтва, а внаслідок сформовані в поета розуміння життя. Так був похитнутий примусовий зв’язок між жанром і ліричною емоцією. Це привело до того, що особистість у поезії вже не ділилася на різні сфери – інтимну, цивільну, а стала єдиної, внутрішньо багатоскладової й багатогранної, прекрасної й піднесеної. Дійсність відтепер проглядалася через щиросердечний лад людини, через його індивідуальні, неповторно-своєрідні, самобутні переживання

Ти б’єшся, ти виєш, ти хвилі подъемлешь,

Ти рвеш і терзаєш ворожу імлу…

И імла зникає, і хмари йдуть,

Але, повне минулої тривоги своєї,