Аналіз вірша До моря Пушкіна А. С

Первісний варіант вірша “До моря” був написаний Пушкіним у південному посиланні, в Одесі. Вернувся до цього послання поет уже в “новій” посиланні – у Михайлівськім, в 1824 році. Цей вірш завершувало собою романтичний період творчості Пушкіна. У цьому добутку досить відчутні елегійні мотиви.

Причому, як відзначає В. А. Грехнев, в елегійному розчаруванні в Пушкіна з’єднуються три різні життєві сфери – філософське, історичне й конкретно-біографічна, і взаємопроникнення цих сфер зберігається й кожному рядку вірша. На початку

вірша переважає особистісний, біографічний^-біографічний-конкретно-біографічний аспект. Елегійний мотив сумуй виникає в поета при розставанні з морем: Прощай, вільна стихія! Востаннє переді мною Ти котиш хвилі блакитні И блищиш гордою вродою.

Далі домінують філософські міркування Пушкіна. Море тут – “вільна стихія”, як і мир людської душі. Саме тому воно так притягає до себе, так близько й дорого поетові: Як друга ремство тужливий, Як заклик його в прощальну годину, Твій смутний шум, твій шум закличний Почув я востаннє.

Море норовливо й примхливо, як і людські пориви. Воно непередбачено, як і таємні щиросердечні

бажання. Море може бути тихим, умиротвореним, але може бути й грізна, несуча загибель людині: Смиренне вітрило рибалок, Твоею примхою збережений, Сковзає відважно серед брижів: Але ти взиграл, нескоримий, И зграя тоне кораблів.

Точно так само гине людина, що віддалася у владу стихії страстей, божевільних бажань, імпульсивних поривів. Однак образ моря символізує тут не тільки мир людської душі, але й долю. Вона так само норовливо грає людьми, несучи й радість, і несподівану загибель.

З непередбаченою морською стихією Пушкін порівнює й любов, пристрасть, сильне почуття, що підкоряє собі всі устремління й учинки. Однак любов нерідко сковує волю людини, стає своєрідним полоном душі, вдохновенья: Ти чекав, ти кликав… я був окутий; Вотще рвалася душа моя: Могутньою пристрастю зачарований, У берегів залишився я… Тут знову переважають авторські емоції, а потім треба перехід в історичний план. Романтичний образ моря, вільної, вільної стихії народжує у свідомості поета спогаду про героя з незвичайною долею – Наполеоні, що знайшов свою смерть поруч із морем, на острові Святої Олени: Один предмет у твоїй пустелі Мою би душу вразив. Одна скеля, гробниця слави…

Там поринали в хладний сон Воспоминанья величні: Там вгасав Наполеон. Інший романтичний герой у вірші – поет Байрон. Наполеон і Байрон…

Пушкіна недарма зв’язує два цих образи воєдино. Байрон багато писав про Наполеона, його дуже цікавила особистість полководця. Таким чином, мотив сумуй, що виникає на початку вірша, проходить через історичний екскурс поета: Пушкін згадує про загибель Наполеона, про смерть Байрона. Потім мотив цей через особистісні переживання виходить на внесюжетний, внеличностний, філософський план: Мир спорожнів…

Тепер куди ж Мене б ти виніс, океан? Доля людей усюди та ж: Де благо, там уже на стражі Иль просвещенье, иль тиран. Обертає на себе увага, що поет тиранію дорівнює до просвещенью. Однак тут під “просвещеньем” мається на увазі “культура”, мир цивілізації, що позбавив людину волі й природності щиросердечних рухів. У розумінні поета цивілізація є “тираном”, що насильно втручається у вільний плин людського життя.

Протиставлення цивілізованої людини миру природи завжди було характерно для пушкінської творчості (Бранець і Черкеска, Алеко й старий циган, Онєгін і Тетяна). У даному вірші мотив природи лише вгадується: він виступає альтернативою “просвещенью” і тиранії, тією нездійсненною мрією, про яку поет вопрошает океан. Закінчується вірш по-пушкински жизнеутверждающе. Прощаючись із морем, поет обіцяє зберігати образ вільної стихії у своїй душі, відповідати ідеалу природної, природної людини: У ліси, у пустелі мовчазні Перенесу, тобою полн, Твої скелі, твої затоки, И блиск, і тінь, і говір хвиль.

Композиція вірша підпорядкована основній ідеї, ідеї волі. Перша частина – це опис моря. Тут Пушкін використовує виразні епітети (“хвилі блакитні”, “гордою вродою”), порівняння й анафори (“Як друга ремство тужливий, Як заклик його в прощальну годину, Твій грустнийшум, Твій шум закличний Почув я востаннє”), перифрази (“Прощай, вільна стихія! “, “Моєї душі межа бажаний!”), метафори (“я був окутий”), бессоюзие (“Як я любив твої відкликання, глухі звуки, безодні глас”), інверсію (“У берегів залишився я…”). Тут також використовуються й звертання (“вільна стихія” “Моєї душі межа бажаний”), завдяки яким створюється враження “бесіди з морем”.

Поет використовує й загальновживану лексику, і слов’янізми (“глас”, “рибалок”, “брег”, “вотще”). Для початку першої частини характерний нескладний синтаксис – прості речення, у складі яких є порівняння, однорідні члени, дієприкметникові звороти. Наприкінці першої частини вже є складні речення, союзні складносурядні й безсполучникові. Ускладнення синтаксису тут відбиває поглиблення основної теми добутку.

Чудовий і фонетичний лади вірша. Уже в першій частині ми зустрічаємо алітерації (повтор автором приголосних звуків) і асонанси (повтор голосних): Прощай, вільна стихія! Востаннє переді мною Ти котиш хвилі блакитні И блищиш гордою вродою. У другій частині вірша Пушкін розвиває тему волелюбної особистості, душу якої подібна морської стихії. Тут виникають образи Наполеона й Байрона.

Друга частина починається з риторичних питань (“Про що жалувати? Куди б нині Я шлях безтурботний спрямував?”). Тут також є точні, виразні епітети (“шлях безтурботний”, “урочиста врода”), анафори (“Як ти, могущ, глибокий і похмурий, Як ти, нічим не приборкаємо”), перифрази (“гробниця слави”, “Він був, про море, твій співак”), звертання (“про море”), порівняння (“як бури шум”), інверсії (“Він духом створений був твоїм”). Крім загальновживаної лексики, поет використовує слова високого стилю (“почив”, “володар наших дум”, “вінець”) і слов’янізми (“хладний”, “могущ”).

У другій частині вірша також зустрічаються алітерації й асонанси: тут часто повторюються шиплячі”ш”, “щ>>, “год”, протяжливі голосні “в” і “про”, дзвінкий “р”. Як зауважує Н. Л. Степанов, переклик цих звуків нагадує однотонне, тужливе ремство моря. Дослідники неодноразово відзначали порушення граматичних норм у звертанні поета до моря. “Ти чекав, ти кликав…

” – Пушкін звертається “до моря”, використовуючи чоловічий рід, хоча іменник “море” – середнього роду. Переконливе пояснення цьому дає Е. Маймин. Дослідник зауважує, що море асоціюється у свідомості поета із другом “і відчувається як друг”, тому “неправильне” слововживання внутрішньо виправдано. У цьому вірші ми можемо виділити й третю частину. Поет поринає у філософські роздуми про людську долю, а потім знову звертається до образа моря.

І почуття безнадійності тут урівноважується цим звертанням. У третій частині використовуються звертання (“Тепер куди ж Мене б ти виніс, океан?”, “Прощай же, море! “), епітети (“пустелі мовчазні”, “урочистої вроди”), многосоюзие (“И блиск, і тінь, і говір хвиль”), риторичне питання (“Тепер куди ж Мене б ти виніс, океан?

“). Пушкіна використовує високу лексику (“тиран”, “благо”). Крім того, тут також є алітерації й асонанси: У ліси, у пустелі мовчазні Перенесу, тобою полн, Твої скелі, твої затоки, И блиск, і тінь, і говір хвиль. Пушкінські вірші, у тому числі “До моря”, викликали замилування Бєлінського.

Аналізуючи романтичні “п’єси” поета, критик писав: “Вдивитеся й вслухайтеся в цей вірш, у цей зворот думки, у цю гру почуття: у всім знайдете чисту поезію, бездоганне мистецтво, повне мистецтво, без найменшої домішки прози, як старе міцне вино, без найменшої домішки води”. Здається, оцінка ця справедлива й по цей день


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Аналіз вірша До моря Пушкіна А. С

Categories: Літературні аналізи

Links