Протиставлення характерів: Лужин і Розкольників

“Злочин і покарання” – соціальний, психологічний і філософський роман, що з’явився значним явищем у російській літературі не тільки в XIX столітті, але й остающийся таким і донині. У ньому порушені загальнолюдські питання й проблеми, які не втрачають свого значення із часом. Достоєвський був великим майстром психологізму, але в той же час він був і філософом, оцінюючи події життя з погляду загальнолюдських критеріїв і цінностей

Головним героєм роману є Родіон Розкольників, що був студент, змушений залишити навчання через недостачу

грошей. Він створив свою власну теорію, що затверджувала право одних убивати інших. Всі люди, на його думку, ділилися на два розряди: звичайн і незвичайних, які мали право розпоряджатися долями перших. Щоб перевірити свою теорію, Розкольників іде на злочин: убиває бабу-процентщицу і її сестру Лизавету.

Протягом усього роману йде як би перевірка цієї теорії й поступове її заперечення. Для цього письменник використовує такий прийом, як система двойничества. Через двійників Раскольникова – Лужина й Свидригайлова – письменник затверджує право людини на життя й волю

Лужин – самий ненависний Достоєвському

персонаж. Живучи в провінції, він починає збирати гроші, сподіваючись перебратися в Петербург і зайняти своє місце у вищому суспільстві. Він напівутворений, навіть не дуже грамотний, але при цьому кляузник. Він переїжджає в Петербург, щоб зайнятися адвокатурами, що обіцяла жирні шматки. Петро Петрович з’являється як похмура й зарозуміла особистість. Йому сорок п’ять років. Він манірний, ставний, з обережною й буркотливою фізіономією людин. Лужин – людина діловий, розважливий, практичний, марнолюбний, служить відразу у двох місцях, почуває себе забезпеченим

Рівність він розумів по-своєму, він хотів стати рівним з більше сильними. Людей, яких він випередив на життєвому шляху, він нехтував, хотів над ними панувати, хотів показати їм вага своїх ударів. Його тішило почуття хижацької самозадоволеності, торжество переможця, що зштовхнув іншого долілиць, на дно, щоб зайняти його місце. Лужин “поклав взяти дівчину чесну, але без приданого”, тому “дружина повинна вважати свого чоловіка благодійником”. Розум у Лужина практично раціоналістичний, копееч-норасчетливий. Але Лужин коштує на початку процесу, він підленький і небридливий морально, сіяє плітки. Він не розуміє ні безкорисливої чесності, ні шляхетності. Викритий і вигнаний Дуней, він думає, що може усе ще поправити грошима. Помилку свою він бачить у тім, що не давав грошей Дуне і її матері. Розум Лужина весь пішов у власність, у збивання капіталів, у делание кар’єри. Вискочка, він по-своєму ламав старе патріархальне життя, зараховував себе до нових людей. Лужин позбавлений совісті. Він переконаний, що всі такі, як він. Лужин тягся до молодого покоління, тому що припускав у ньому силу, він страхувався, міняв шкіру й ставав ліберальним. З руху 60-х років він витяг урок: збагачуйтеся. Лужин не має нічого загального із шуканнями нової правди й новой справедливості

Лужин – ключ до розуміння сутності дійсності, що складалася після поразки революційно-демократичного руху шістдесятих років на грунті буржуазних реформ, що почалися,

Іншим двійником Раскольникова є Аркадій Іванович Свидригайлов. Сприйняття цієї людини неоднозначно. З одного боку, це підла, мерзенна, брудна людина, що погубила Марфу Петрівну й питавшийся загубити життя Дуни. Таким він представляється Раскольникову. Але адже він допомагає дітям Катерини Іванівни й Сонечке. Це людина, що у житті все побачив, довідався, испробовал, якому все набридло. Він моральний нігіліст, безідейний і безглуздий лиходій. Основна мета його життя – роздобути Дуню.

Свидригайлов зневажав всім і кожним. Він уважав, що все дозволено, що всі вчинки важать однаково, що людські дії не підлягають моральній класифікації. Він цинічний до крайності й наскрізь проникнуть теорією безнадійності. При цьому він визнає безглуздість свого існування в цьому світі, він неспроможний перед власними страстями. У нього немає виходу, він хотів жити й боявся смерті, але все-таки переборов страх смерті й убив себе. Лиходій і розпусник, він протягом усього роману більше інших робить масу добрих справ. Збираючись у трагічний “вояж”, він забезпечив Майбутнє своїм дітям

У Петербург Свидригайлов приїхав, щоб допомогти Дуне звільнитися від Лужина. Він розумів людей і використовував останні годинники свого життя для того, щоб направити долі оточуючих людей у добру сторону. Зовнішність Свидригайлова приваблива. Він міцний, свіжий, провина не п’є, виглядає джентельменом і викликає до себе інтерес, незважаючи на щось, що насторожує в нього очах

Реформа 1861 року його не торкнулася. Він був гарним і процвітаючим хазяїном, але він почував себе з у світі. Його не тягне до ситим і задоволеним. Свидригайлов теж належав до числа “зневірених”. Він не бачить дороговказної зірки, не знає мети в житті. У нього немає зв’язку з життям, з історичними долями Росії. Він не має підвалин для життя, але він людина по-своєму тонкий і багато чого може зрозуміти, але він розчарований до дна, він не вірить ні в Бога, ні вчерта.

Отже, Достоєвський у своєму романі “Злочин і покарання” показав типових представників російського життя періоду становлення капіталістичних відносин у країні. Кожний з героїв створив свою теорію, відповідно до якої живе, але обоє вони є продовженням теорії Раскольникова, що разделили людей на “тварину тремтячу” і “право имеющих”.

Роман “Злочин і покарання”, як і вся творчість Ф. М. Достоєвського, є грізним попередженням про ту страшну небезпеку, що несе із собою здійснення ідеї Раскольникова стати вище миру й назавжди “зламати те, що треба”.

Кров “по совісті” (“усе дозволено” – продовжує “нове слово” Раскольникова Іван Карамазов) приводить до “відокремлення”, нічим егоїзму, що насичується не, насильству, що служить засобом твердження своєї “одиничності” (по Максу Штирнеру) і, нарешті, до загальної катастрофи й загибелі миру (згадаємо останній сон Раскольникова).

Такий підсумок бачить Достоєвський. Але по-іншому думає сам головний герой, адже для нього подібний бунт – єдиний засіб протистояти злу й несправедливості цього миру. У цьому полягає і його самообман. Він сам переконав себе в шляхетності своєї ідеї, сам зробив її мірилом усього існуючого. Тим більше й покараний Розкольників, коли бачить свою непридатність своєї ідеї, неможливість пустити в хід свою “казуїстику”, порівнюючи себе з “твариною тремтячої” і знаходячи свою провину в тім, що “не переступив, на тій стороні залишився”. Але ким би він був, якби вистачило сили переступити?

Образом Лужина Достоєвський виразив своє неприйняття популярних у той час буржуазних ідей, що проголошували, що життя й смерть нібито подвластни статистиці й “економічній правді”. Лужин, звичайно, “різати” нікого не збирається, але всі моральні закони він уже переступив, сообразуясь зі своєю вигодою. Він обмовляє на Соню самим нелюдським образом, але шляхетне серце Раскольникова не дає відбутися сваволі

Почуття людини й громадянина, невтрачена гуманність і потреба покаяння, що відрізняють його від порожнього Лужина й незначного Лебезятникова, що знімає накип сучасних ідей, рятує Раскольникова від щиросердечного спустошення

Саме життя дощенту розбиває, спростовує його нелюдську ідею “тварини тремтячої” і “право имеющего”. Так, він покараний, але в цьому покаранні – його порятунок

Спростовуючи доводи своїх двійників, він дійшов, нарешті, до спростування своєї теорії й, що рятується любов’ю й жалем Соні, будемо сподіватися, знайде шляхи й засоби щирого служіння людям – адже він був і залишився “людиною й громадянином”. І, пройшовши через нелюдські борошна й випробування, загартувався й придбав досить мужності, щоб бути борцем за щастя людей


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Протиставлення характерів: Лужин і Розкольників

Categories: Нові твори

Links