Аналіз вірша А. С. Пушкіна “Елегія”

Мені важко, як неясне похмілля.

Але, як вино – сум минулих днів

У моїй душі чим старе, тим сильней.

Мій шлях сумовитий. Обіцяє мені праця й горе

Прийдешнього хвилюється море, що.

Але не хочу, про други, умирати;

Я жити хочу, щоб мислити й страждати;

И відаю, мені будуть наслажденья

Серед прикростей, турбот і треволненья:

Часом знову гармонією вп’юся,

Над вимислом слізьми обіллюся,

И може бути на мій захід сумний

Блисне любов улыбкою прощальної.

1830 рік

А. С. Пушкін написав цю елегію в 1830 році.

Вона ставиться до філософської лірики. Пушкіна звернувся до цього жанру як уже літньою навчений життям і досвідом поет. Це вірш глибоко особисте. Дві строфи становлять значеннєвий контраст: у першої рассуждается про драму життєвого шляху, друга звучить апофеозом творчої самореалізації, високого призначення поета. Ліричного героя ми цілком можемо ототожнити із самим автором. У перших рядках (“божевільного років згаслі веселощі/ мені важко, як неясне похмілля.”) поет говорить про те, що він уже не молодий. Оглядаючись назад, він бачить за собою пройдений шлях, що далеко не бездоганний: минуле веселощі, від якого

на душі вага. Однак разом з тим у душу переповняє туга за збіглими днями, вона підсилюється почуттям тривоги й невідомості майбутнього, у якому бачиться “праця й горе”. Але це також означає рух і повноцінне творче життя. “Праця й горе” звичайною людиною сприймається, як важка доля, але для поета – це зльоти й падіння. Праця – творчість, горе – враження, яскраві по значимості події, що приносять натхнення. І поет, незважаючи на пройдені роки, вірить і чекає “прийдешнього хвилюється море, що,”.

Після досить похмурих за змістом рядків, які немов вибивають ритм похоронного маршу, раптом легкий зліт пораненого птаха:

Але не хочу, про други, умирати;

Я жити хочу, щоб мислити й страждати;

Поет умре тоді, коли перестане мислити, навіть якщо по тілу біжить кров і б’ється серце. Рух думки – це щире життя, розвиток, а значить прагнення до досконалості. Думка відповідає за розум, а страждання за почуття. “Страждати” – це ще й здатність до жалю.

Втомлена людина тяготиться минулим і бачить Майбутнє в тумані. Але поет, творець із упевненістю пророкує, що “будуть наслажденья меж прикростей, турбот і треволненья”. До чого приведуть ці земні радості поета? Вони даруют нові творчі плоди:

Часом знову гармонією вп’юся,

Над вимислом слізьми обіллюся…

Гармонією, імовірно, є цілісність пушкінських добутків, їхня бездоганна форма. Або це сам момент утвору добутків, момент всепоглинаючого натхнення.. Вимисел і сльози поета – це результат натхнення, цей сам добуток.

И може бути на мій захід сумний

Блисне любов улыбкою прощальної.

Коли муза вдохновенья прийде до нього, може бути ( поет сумнівається, але сподівається) він знову полюбить і буде любимо. Одне з основних устремлінь поета, вінець його Творчості – любов, що також, як і муза, є супутником життя. І ця любов остання. ” Елегія ” за формою монолог. Воно звернено до “другам” – до тих, хто розуміють і розділяють думки ліричного героя.

Вірш є ліричною медитацією. Воно написано в класичному жанрі елегії, і цьому відповідає тон і інтонація: елегія в перекладі із грецького – “жалібна пісня”. Цей жанр був широко розповсюджений у російської поезії з 18 століття: до нього зверталися Сумароков, Жуковський, пізніше Лермонтов, Некрасов. Але елегія Некрасова – цивільна, Пушкіна – філософська. У класицизмі цей жанр, один з “високих”, зобов’язував використовувати пишномовні слова й старослов’янізми.

Пушкін у свою чергу не зневажив цією традицією, і використовував у добутку старослов’янські слова, форми й звороти, причому достаток такої лексики анітрошки не позбавляє вірш легкості, добірності й зрозумілості.

Минулих = майбутніх

Старе = старше

Обіцяє = передвіщає (обіцяє)

Прийдешнього = майбутнього

“прийдешнього хвилюється море, що,” – метафора з канону заупокійної церковної служби: Життєве море воздвизаемое зрячи напастей бурію,…

Але в Пушкін прагне від цього моря не до “тихого пристановища”, але знову в стихію почуттів і переживань.

Други = друзі

Відаю = знаю

Треволненья = тривоги

Часом – слово, що ніколи не вживається в розмовному мовленні, але його часто можна зустріти в Пушкіна:

…Об дружин Півночі, меж вами

Вона є часом

(“Портрет”)

Часом східний краснобай

Тут розливав свої зошити

(“У прохолоді сладастной фонтанів…”)

Варто помітити, що якщо згрупувати слова з тексту вроздріб мовлення, то по них прямо можна стежити за ходом думки й зміною настрою.

Іменники майже тоько абстрактні:

Веселощі – сум – праця – горі – прийдешнє – наслажденья – турботи – треволненья – гармонія – вимисел – захід – любов.

У першому стовпці тільки одне дієслово, оскільки це експозиція, вона статична, у ній задовольняють визначення:

Божевільних – важко – неясне – минулих – старе – сильней – сумовитий – що хвилюється.

Зате другий стовпець насичений контрастними діями, що передають рух душі:

Умирати – жити – мислити – страждати – уп’юся – обіллюся – блисне.

А якщо вслухуватися тільки в рими, виступає на перший план мотив хмелячи:

Веселощі – похмілля

Уп’юся – обіллюся – отут навіть відзвуки оргії.

На звуковому рівні текст дивно плавний, співучий. Голосні й приголосні звуки послідовно чергуються, сонорні переважають над шиплячими. Мелодійність взагалі властива поезії Пушкіна.

Вірш написаний п’ятистопним ямбом у формі двох строф по шести віршів з послідовною римою, жіночої й чоловічий. Воно може служити зразком жанру як з боку форми, так і змісту.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Аналіз вірша А. С. Пушкіна “Елегія”

Categories: Нові твори

Links