Столиця й провінція в романі “Євгеній Онєгін”

Різноманіття мотивів творчості Пушкіна дозволяє нам зупинитися на одному конкретному добутку, де майстерність поета розкривається найбільше повно. Ні сумніву, що кращий Твір Пушкіна – це роман у віршах “Євгеній Онєгін”. Роман потрясає нас широтою охоплення дійсності й вірністю зображення епохи. На прикладі декількох героїв автор характеризує дворянське суспільство Росії 20-х років XIX сторіччя. Аналізуючи різноманітні проблеми в романі, Пушкін зупиняє наша увага на долі дворянського покоління. Осмислення цієї проблеми – характерна

риса російської літератури початку XIX століття. Згадаємо комедію Грибоєдова “Горі від розуму”, п’єси Шаховского, Катенина й майстри російської сцени Загоскина. Зображуючи помісне дворянство в романі “Євгеній Онєгін”,

Пушкін як би розширює рамки дворянського суспільства. Поставимо собі завдання зрівняти вишукане дворянство Москви й Петербурга й менш строге в манерах і спілкуванні провінційне дворянство.

У даному творі Пушкін аналізує соціально-історичні умови свого часу, акцентує увагу на найбільш животрепетних проблемах. Пушкіна зображує духовне життя, побут і вдачі різних шарів

російського суспільства. Автор показує долі кращих людей із дворян, їхні духовні шукання в 10- 20-х роках XIX століття. Показавши трагедію покоління Онєгіна й засудивши тим самим суспільний ладо Росії, хоча й у непрямій формі, автор затверджує в романі такий ідеал суспільства, при якому особистість могла б вільно розвиватися. Поет прагнув зобразити поворот, що почався, у суспільстві, його інтерес до життя й побуту народу. У народі Пушкін бачить і простоту, і природність, і моральне здоров’я. От чому ідея відновлення й відродження особистості через спілкування з народом здобуває особливе значення. Ця ідея одержала своє втілення в образі Тетяни, “росіянці душою”, з якої Пушкін ототожнював свою музу.

Пушкін був близький до декабристських кіл, тому він різко засудив суспільно-політичні погляди патріархального дворянства. Головне заняття московських дворян – порожня балаканина, сліпе наслідування всьому іноземному, плітки, що поширюються з миттєвою швидкістю. Пушкіна з неприхованим жалем констатує, що популярність людини залежить від його матеріального становища. Автор викриває в романі жіночу владу. (Цю же проблему досліджував і Грибоєдов у комедії “Горі від розуму” в образі пари Горичей.) Жіночу владу в романі персоніфікує Пе-Лагея Миколаївна. Оборотна увага на найтоншу пушкінську деталь. Спочатку з’являється “мосье”, а потім вуж шпіц і чоловік. Пушкіна показує бездуховність столичного суспільства, їхні порожні інтереси, марність і розумову обмеженість. Яке ми бачимо істотне розходження між життям у столицях і в провінції? Бездіяльність і відсталість вдач присутні скрізь, але більше утворені столичні дворяни стоять на ієрархічній градації вище, ніж помісні. Час у Москві немов зупинилося.

Але в них не видно зміни;

Усе в них на старий зразок:

У тіточки князівни Олени

Усе той же тюлевий чепець.

Познайомившись із життям дворян у Москві, ми не можемо пройти повз життя петербурзького світла. У першій же главі ми уважно спостерігаємо за головним героєм роману, за його захопленнями й турботами. Життя молодого франта Євгенія Онєгіна нудна й одноманітна. Онєгін щодня відвідує бали, дитячі свята, ходить у театр. Виховання Онєгіна – типового втілення петербурзького світла – позбавлено національних основ. Гувернер “Monsier I’Abbe” своєрідно займався вихованням свого підопічного. Онєгін не привчений до праці. Все його життя позбавлене турбот. У нього на розумі лише розваги. Все петербурзьке суспільство живе такою ж безглуздим життям. Пушкіна із властивої йому точністю й лаконічністю відтворив духовне життя дворян Москви й Петербурга наприкінці 10-х – початку 20-х років XIX сторіччя. Він зображує й провінційне суспільство. Про провінційного поміщика сказане всього у двох рядках, але характеристика цього жорстокого визискувача селян дана точно:

Гвоздик, хазяїн чудовий,

Власник злиденних мужиків…

Так само лаконічно й виразно сказано про колишнього провінційного чиновника:

И відставний радник Флянов,

Важкий пліткар, старий шахрай,

Ненажера, хабарник і блазень.

Провінційне суспільство не настільки манірно в порівнянні з Москвою й Петербургом. У провінційному суспільстві існує й свій “спокусник жінок” – ротний командир. Описуючи помісне дворянство, Пушкіна обмежується м’якою іронією й не настільки різко викриває. Риси помісного дворянства найбільше повно відбиті в образі сім’ї Ларіних. Дмитро Ларін, названий Бєлінським поліпом, не є фігурою, що виділяється, у своїй сім’ї. Глава сім’ї – Параска Ларіна. Ця колишня світська дама, вихована на сентиментальних романах, переїхала в Село й стала займатися побутовими питаннями.

Вона езжала по роботах,

Солила на зиму гриби,

Вела витрати, голила чола,

Ходила в лазню по суботах,

Служниць била осердясь –

Все це чоловіка не спросясь.

Параска зберігала милі традиції старовини, була релігійною жінкою й справляла всі церковні свята. Тетяна й Ольга Ларіни представляють молоде покоління сім’ї. Дві сестри один на одного зовсім несхожі. Описуючи Ольгу, Пушкіна обмежується коротким зовнішнім портретом. Щиросердечний мир Ольги не представляє інтересу для поета. Зате образ Тетяни по-справжньому цікавить Пушкіна. Тетяна росте в сім’ї дичкою, одинаком, неласкавою дочкою, зануреної в себе, у свої переживання, допитлива, допитлива, вона намагається вбрати все навколишнє й, не знаходячи’відповіді на свої питання в старших – матері, батька, няньки, читає їх у книгах, до яких вона пристрастилася. У книгах, у романах вона бачила інше життя, більше значними, багату подіями, інших людей, більше цікавих. Головна властивість Тетяни – висока щиросердечна шляхетність. Тетяна найбільш близька до народного життя з її чудовими звичаями й вдачами. Пушкіна цінує в Тетяні саме її близькість до народу й любов до кріпосної няньки. На початку твору ми говорили про важливість народностей для Пушкіна. Тому найбільш близький авторові образ Тетяни.

Говорячи про столицю й провінцію, ми не мали права не торкнутися Теми народу. Пушкіна був переконаний, що народ з його необмеженими потенційними можливостями може стати творчою силою, що так необхідна Росії на даному переломному етапі. У роман уведена тільки бабуся, “двірська” прислуга, нянька Филипьевна й розказана її гірка доля: заміжжя проти волі у віці тринадцяти років, страх і самітність у чужій сім’ї. Чудово, що, коли Пушкін говорить в “Євгенію Онєгіні” про кріпосних слуг, він щораз указує хоча б натяком на їхнє важке життя. Добродії насолоджуються видовищем блискучого балетного спектаклю:

Ще амури, чорти, змії

На сцені скакають і шумлять…

И відразу Пушкін показує й зворотний бік картини:

Ще втомлені лакеї

На шубах біля під’їзду сплять…

Але в основному Пушкіна зображує саме панів, а не слуг і селян. Необхідним тлом для зображення дворянського життя служить російська Природа. У першій і останній главах ми читаємо чудесні, хоча й дуже стислі, лаконічні описи Петербурга, у сьомому розділі ми під’їжджаємо до Москви, проїжджаємо мимо Петровского замка.

Бульвари, вежі, Козаки,

Аптеки, магазини, люди,

Балкони, леви на воротах

И зграї галок на хрестах.

Чудові описи сільської російської природи. Пушкіна описує весну, малює зимові й осінні пейзажі. Автор навіч показав, скільки принадності й поетичності полягає в цих всім знайомих, рідних, але недостатньо оцінених нами картинах.

Синіючи блищать небеса.

Ще прозорі, лісу

Начебто пухом зеленіють.

Бджола за даниною польовий

Летить із келії воскової.

Пушкін, що зумів побачити красу в найпростішому й звичайному, що зумів знайти самі вірні, самі поетичні слова для вираження цієї краси, захоплює нас.

Поет показує нам різноманітні картини російського життя, розгортає перед нами долі різних людей, малює характерні для епохи типи представників дворянського суспільства – словом, зображує дійсність такий, яка вона є, у всій її життєвій правді. Але якщо уважно вдивитися в те життя, що малює Пушкіна, те поневоле ми повинні прийти до певних висновків: неправильно влаштоване те життя, що так широко й багато розгорнуло перед нами Пушкін! Щасливими можуть бути в ній тільки самовдоволені паскудники, обивателі, посередності, люди, що коштують на невисокому моральному й розумовому рівні. Люди ж шляхетні, з високими вимогами до життя, тонко й сильно почувають, завжди нещасні. Пушкіна чітко показує, що у всіх цих фатальних помилках винуваті навколишні обставини, які можуть істотно впливати на характер людини.