Пушкін для мене не застиглий еталон, не догма, це й життя, і сльози, і любов – цілий мир, багатства якого невичерпні. С. Гейченко Ще й ще раз звертаюся до Творчості Пушкіна, перечитую незабутні вірші великого поета. Художній мир Пушкіна, часто незбагненний по об’ємності, при видимій структурній простоті те саме що природний мир природи. Усе тут взаємозалежно й відповідно до: однаково гармонійно сусідять другу іншому подібні й контрастні відтінки почуттів, страстей, думок, ситуацій, подібно тому, як у тому самому пейзажі органічно сполучаються
подібні й контрастні відтінки кольору. Уважаю, що той, хто позбавлений відчуття пушкінського миру, настільки збитковий духовно, як і той, хто чому-або позбавлений почуття рідної природи. Поет учить почувати захід і смак поезії природи, поезії рідного російського народу: “Там росіянин дух… там Руссю пахне”. Добрий і розумний, Пушкін нагадує про великі багатства росіянці душі, про її волелюбність, шляхетність, про мужню боротьбу за щастя, мир і справедливість. Все це знаходиш у пушкінських віршах, якщо замислюєшся над тим, які думки й почуття володіли поетом, коли він створював свої добутки. Пушкіна
писав тільки про те, що його хвилювало, на що він не міг не відгукнутися своєю чуйною й всеосяжною душею. Його поезія вся дзенькає від слів “друг”, “брат”, “товариш”, “дружба”, “приятельство”. Вона звернена до друзів, дружба переповняє її. От палке звертання: “про други”, “мій перший друг, мій друг безцінний”, “ліцейського життя милий брат”, “товариш милий, друг прямій”. Головна турбота Пушкіна – вірна й навіть вічна дружба: Друзі мої, прекрасний наш сполучник! Він як душу нероздільний і вічний… Поет гордий тим, що “дружбі плів вінок”. Сам він зізнається: “Щастя моїх друзів мені було солодким утешеньем”. Для Пушкіна зрада дружбі – злочин. У вільнолюбному вірші ” Село “, забороненому при житті поета, читаю: Друг людства сумно зауважує Скрізь неуцтва згубна ганьба. Друг людства, що ненавидить рабство, що мріє “про часи прийдешніх, коли народи, звади забувши, у велику сім’ю з’єднаються”, – такий Пушкін. Поет немов задався метою подружить геть усе: праця в нього став “другом Аврори златой”, калмик – “іншому степів”, скіпа в селянській хаті – “зимових друг ночей”, “вигодуваний у неволі орел молодий” – вірний товариш в’язня, а морський прибій звучить “як друга ремство тужливий”. “Прощайте, друзі!” – сказав умираючий Пушкін книгам у своєму кабінеті. Поет мріяв про те, що його власні рядки – його друзі – у віддаленому майбутньому нагадають про нього, про Пушкіна, “як вірний друг, нагадає хоч єдиний звук”. І от уже більше 200 років нагадують його вірші про великого й мудрого друга всіх – Пушкіні. Перший наш поет був образованнейшим людиною свого часу. Пізнання його в області історії, філософії, політичній економії, літератури різних країн і століть не перестають дивувати нас і сьогодні. Його добутку усмоктують у себе всю цю інформацію, виражаючи її ненастирливо, з більшим почуттям міри й добірністю. Будь-який добуток поета – це шедевр. От переді мною вірш “До моря” (1824 г). “Прощай, вільна стихія…” Воля насамперед залучає поета. У вираженні “вільна стихія” поняття волі ще посилене тим, що епітет “вільна” віднесений до слова “стихія”, що у собі самому вужі несе зміст нічим не зв’язаної, вільної сили. Образ моря рисується як образ якогось живого богатиря, і не випадково епітет “нескоримий” поставлений у чоловічому роді. Тут і краса моря, і його міць. Поет любить і його “тишу у вечірню годину й норовливі пориви”, говорить про “урочисту вроду” моря. З любов’ю обіцяє пам’ятати його…скелі…затоки И блиск, і тінь, і говір хвиль. Таке море – тільки в Пушкіна. І хіба це не викликає замилування? У поезії Пушкіна безліч картин природи, і всі вони чудові, всі вони прекрасні, всі вони хвилюють душу. А скільки прекрасних слів про любов написано поетом! От незабутній вірш “ДО ***” (“Я пам’ятаю дивовижне мгновенье”). Це шедевр світової любовної лірики. У ньому у високому ступені поэтично й щиро виражена любов. Це почуття повно високої краси, гуманності, шляхетності. Хвилює в поезії Пушкіна і його постійна турбота про те, що потрібно жити так, щоб нащадкам було що згадати. Пройде він повз вас у мороці ночі И про мене згадає. Треба думати не тільки про себе, затверджує поет, але й про інших, про идущих на зміну. Треба, як говорять, “залишити по собі гарну пам’ять”. Ця думка звучить у вірші “Знову я відвідав” (1835 р.). Близькі до цих думок і вірші з елегії ” чиБроджу я уздовж вулиць шумних”: …Я говорю: промчаться роки, И скільки тут ні видно нас, Ми все зійдемо під вічн
і зводи – И чий-нибудь вуж близький година. … И нехай у гробового входу Младая буде життя грати… Автор підводить до думки про необхідність доброго, діючого зв’язку між поколіннями, про те, щоб жити для майбутнього, а не тільки для себе. Прекрасний у поезії Пушкіна й образ поета. Це мудрий гуманіст, що роздумує над ходом часу, що розуміє закономірність що відбувається, любляче життя й людей, у самому сумі, що прийшов до світлого погляду на Майбутнє. “Загальний колорит поезії Пушкіна, і особливо ліричної, – внутрішня краса людини й що плекає душу гуманність”, – писав В. Г. Бєлінський. Поезія Пушкіна – це невичерпне джерело, що, як у казці, напуває “живою водою” усіх, хто доторкається до нього. Крім радості спілкування з людиною глибокого розуму й “палкого, шляхетного серця, вона дарує нам “нез’ясовані наслажденья”, виховує в нас “почуття добрі”, учить любити й розуміти “геній чистої краси”. Вірші Пушкіна – це й живопис, і Музика. Вони супроводжують нас із самого раннього дитинства. І щораз, вертаючись до них, знаходиш у них щось нове. Я повністю згодна з Володимиром Гоцуленко, що у книзі “Тропа до Пушкіна” говорив: И пушкінським віршам звучати на світі білому, Покуда в нас самих, як радісна звістка, Живуть всупереч лихам, Що Трапляються, надія й любов, достоїнство й честь. І якщо можна жити з оглядкою, інакше, піклуючись лише про те, щоб дати душі спокій, – скажіть, отчого украдкою ми плачемо над пушкінським рядком, над пушкінським рядком?
