САЯТ-НОВА
(1712 – 1795)
САЯТ-НОВА (автонім: Саядян, Арутін – 1712, Тбілісі – 1795, там само) – вірменський поет.
Саят-Нова – найвидатніша постать вірменської поезії XVIII ст., творчість якого мовби увінчала все те найкраще, що створив поетичний геній народу від часів Григора Нарекаці. Проте поезія Саят-Нови – явище не лише вірменської літератури. Створюючи свої твори також грузинською та вірменською мовами, Саят-Нова успадкував і розвинув художні традиції цих літератур.
Майбутній поет народився у Тбілісі, у бідній вірменській сім’ї. Його
Саят-Нова був переконаний у високій місії мистецтва. В одному із віршів поет називає себе “слугою народу”, котрий висловлює думки та надії простих людей і тим самим “лікує” їхні душевні рани. На глибоке переконання поета, мистецтво повинно виховувати у людині доброту, чесність, людинолюбство, воно покликане таврувати злих і негідних людей:
Вислухай мене, серце запальне:
Смирність полюби, чесність полюби.
Марний тобі світ. Бога полюби,
Душу полюби, друга полюби!
Як Господь велить, ти добро твори,
Заповідь святих до душі бери.
В глибині її маєш речі три:
Письмено, перо, книгу полюби!..
(“Вислухай мене…”, тут і далі пер. В. Кочевського)
Поезії Саят-Нови чужа споглядальність. Його поетичні роздуми спричинені живою і суперечливою дійсністю, саме тому його лірика й, особливо, медитативно-філософські вірші вирізняються активним ставленням до життя, несуть у собі глибокі та самобутні узагальнення. Поетичному слову Саят-Нови притаманні пристрасність і велике суспільне звучання:
Від серця людям ти служи – слуга ж ти їх,
Саят-Нова!
І не жадай судьби царів – дарів, утіх,
Саят-Нова!
За жовч ти цукор піднеси, що приберіг,
Саят-Нова!
Не виклич каменюк злоби на свій поріг,
Саят-Нова!
(“Від серця людям ти служи…”)
Центральне місце у творчості Саят-Нови займає тема кохання. Любовна лірика Саят-Нови, якій властиві виняткова глибина психологічного розкриття цього високого людського почуття, точність і безпосередність доведеного до поетичної досконалості вірша, є одним із чудових одкровень середньовічної вірменської лірики, а можливо, й усієї середньовічної вірменської поезії. На перший погляд, його любовна лірика може видатися дещо одноманітною. Проте, за влучним спостереженням В. Брюсова, “яке невичерпне розмаїття зумів вкласти поет у цю гадану однотонність! Він майже завжди говорить про кохання, але які різнокольорові його відтінки у різних віршах, усі ці переходи від тихої ніжності до полум’яної пристрасті, від відчаю до захоплення, від сумніву у самому собі до гордого самоусвідомлення художника! Справді, Саят-Нову можна назвати “поетом відтінків”.
Саят-Нова здебільшого співець нещасливого, нерозділеного кохання. Його любовну лірику, як і взагалі твори будь-якого значного лірика у світовій поезії, неможливо уявити поза його світоглядом. Саят-Нова глибоко заклопотаний долями людини і світу, він прагне до ідеалу добра та справедливості. І попри все, яким би нещасливим він не був у коханні, якими би нерозділеними не були його чисті та святі почуття, кохана залишається єдиним “лікарем” його душевних ран, єдиною істотою, без якої життя для нього – ніщо:
Від мук моїх – в сльозах скала.
Що ти зі мною утяла?
Саят-Нову з ума звела,
З ума звела.
Красної, як ти, в світі не знайти,
Не знайти, не знайти
Красної, як ти!
Видатна роль Саят-Нови і в удосконаленні поетики вірменського вірша. Його твори “сповнені асонансів, алітерацій, повторних і внутрішніх рим, він один із найвидатніших майстрів “звукопису”, яких знала світова поезія” (В. Брюсов).
Українською мовою поезію Саят-Нови перекладали М. Рильський, В. Кочевський і Г. Халимоненко.
В. Налбандян
(2 votes, average: 3.50 out of 5)