Відповіді до теми: “Театр абсурду – нова течія в драматургії XX ст.”

1. Що саме дало нове життя драмі у другій половині XX століття?

Якоюсь мірою нове життя театру пов’язане із вторгненням у масову свідомість кінообразності, що посунула драматургію, а також нав’язливих “мильних опер” її телеекранів. Щоб зберегти засади інтелектуального спілкування, театр змушений був шукати нові засоби – так виникає театр обговорення, театр уявлення, дис­кусії, брехтівського “очуження” тощо. Звідси і запозичення засобів творення об­разу.3 інших мистецтв.

2. Що таке “театр абсурду”?

На початку

50-х років у Франції з’явилися дивні п’єси, що епатувати публіку, бо на сцені або нічого не відбуваюся, або те, що відбувалося, виглядало нісенітни­цею. Цей жанр Е. Ионеско визначив як “антип’єсу”. Авторами були сам Е. Йонес – ко, С. Беккет, Ж. Жене, А. Адамов. Ці автори ніколи не складали загальних мані­фестів і завжди підкреслювали суто індивідуальний характер своєї творчості, проте у їхніх творах було багато спільного: алогізм, ірраціональність того, що відбуваєть­ся, поєднання буфонади й глибокого трагізму, деградація й розпад мови. Перший дослідник їхньої творчості М. Есслін об’єднав їхні твори

назвою “театр абсурду”.

3. Чи був “театр абсурду” європейським явищем?

Так, не лише у Франції він існував. До цього напряму ншіежить творчість Ф. Аррабаля (іспанця, що жив у Франції), італійця Діно Буццаті, англійців H. Сімпсона і Г. Пінтера, американців Е. Олбі, Дж. Річардсона та А. Копита, по­ляка С. іМрожека, чеха В. Гавела.

4. Яким було уявлення про світ драматургів-абсурдистів?

Вони вважали, що світобудова позбавлена сенсу і цілі, реальність ірреальна, а людина – самотня істота, кинута у ворожий світ, недоступний для її розуміння, на коротку мить між народженням і смертю. У театрі розігрувалося дійство екзис­тенціалізму (існування).

5. Якими є особливості поетики “театру абсурду” ?

Із п’єс абсурдистів вилучене ядро традиційної драми – драматичний кон­флікт. Замість розвитку “лінійної” дії – розгортання поетичного образу або комп­лексу образів із переплетеними темами, мотивами, що зближує п’єсу з ліричним віршем й музичними творами. Важливим аспектом є також переосмислення ролі мови: “Слова не потрібні, бо вони лише вносять плутанину”. Звідси свідомий роз­клад, розривання слів на морфеми й фонеми, на окремі вигуки. Мова ніби наро­джується вдруге. І все ж п’єси абсурдистів видовищні. Відмовившись від мовних засобів, натомість автори переносять навантаження на невербальні сценічні засо­би – винахідливу гру з предметами, яскраві костюми, світлові та звукові ефекти, акторський рух і жести, пантоміму й міміку. Невід’ємною рисою абсурдизму є та­кож чорний гумор, де сміх поєднаний із жахом. Цікаво, що цеіі театр був створе­нні! вигнанцями зі своїх країн, аутсайдерами, “чужими”.

6. Кого вважають метром “театру абсурду” ?

Ежена Ионеско (1912-1994), якого удостоїли 1970 року обрання до Французь­кої академії. Повне зібрання його п’єс налічує понад 30. Йонеско також є авто­ром роману “Наодинці з самотністю” (1973), оповідань-притч, багато з яких стали основою для п’єс; він також написав низку есе, що увійшли до книги “Нотатки за і проти” (1962), полемічні статті на політичні теми (збірка “Протиотрута”. 1977), мемуарну книгу “Уривчастий пошук” та інші.

7. Що являє собою драматургія Е. Йонеско?

Вже у перших п’єсах початку 50-х років (“Голомоза співачка” (1950), “Урок” (1951), “Стільці” (1952)) розпочалася його абсурдистська драматургія з нападу на застиглі мовні стереотипи і присутність смерті, яку відчував із дитинства. Лейтмо­тиви його п’єс – світло як утілення втраченої гармонії зі світом; протиставлення легкості польоту свинцевій тяжкості земного буття.

Ежсн Йонеско прийшов до театру, бо не сприймав усю світову драматургію, окрім Шекспіра, оскільки вона, на його погляд, не могла висловити екзистенцій – ний стан людини. Театр мав відійти якомога далі від реалізму, що лише затемнює сутність людського життя. Його п’єси відкриті для будь-яких тлумачень.

8. Який твір Е. Йонеско вважають фундаментальним для естетики абсурдизму?

Фундамент естетики абсурдизму закладено у п’єсі “Голомоза співачка”. Тут відсутній традиційний сюжет. Головним героєм радше стає мова, що зазнає ба­гатьох метаморфоз. П’єса мала анти буржуазний характер, але не соціальний, а психологічний – це будь-яка людина, що некритично сприймає загальноприй­няті ідеї.

9. Які п “єси написав Ежен Ионеско?

Він написав близько ЗО творів, серед яких “Наодинці з самотністю” (1973), “Повітряний пішохід” (1963), “Король помирає” (1963), “Спрага та голод” (1966), “Забави в різанину” (1970), “Макбет” (1972), “Носороги” (1959), “Жертви обов’язку” (1954), “Убивця за покликанням” (1958).

10. Що вам відомо про Ф. Дюрренматта?

Фрідріх Дюрренматт (1921 – 1990) – швейцарський письменник і драматург. Освіту здобув у Цюриху та Берні на філологічному, філософському та природ­ничому факультетах. У літературу прийшов із п’єсами “Адже сказано…” (1947) і “Сліпий” (1947). Потім з’явилися п’єси “Шлюб пана Міссісіпі” (1952), “Ангел спускається у Вавилон” (1954). Світове визнання Дюрренматтові принесла п’єса “Візит старої дами”. Особливістю п’єс Дюрренматта є те, що він не відображав у своїх творах реальності. Найчастіше автор розглядає філософську парадоксаль­ність протистояння абстрактної ідеї та правди життя. Автор творить нову реаль­ність, яка існує за своїми законами, часом кумедну чи гротескну. Це наче модель можливих стосунків людей. Мріючи про яскравий театр, Дюрренматт вміщує у текст багато подробиць.

11. У яких жанрах працював Дюрренматт?

Крім п’єс, Дюрренматт писав оповідання (“Тунель”), романи (“Місто”), в тому числі й детективні (“Суддя та його кат”, 1951; “Підозра”, 1956; “Обіцянка”, 1958), повісті (“Зимова війна у Тибеті”, 1981), радіоп’єсу (“Вега”, 1954), есе (“Пробле­ми театру”, 1955). Особливістю творів письменника є гумор, що іноді переходить у гротеск.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Відповіді до теми: “Театр абсурду – нова течія в драматургії XX ст.”

Categories: Шкільні твори

Links