Росіянин характер у повісті Н. С. Лєскова “Зачарований мандрівник”

Повість Лєскова “Зачарований країнникнув” була створена в 1873 році. Первоначально вона називалася “Чорноземний Телемак”. В образі блукача Івана Флягина узагальнені чудові риси людей енергійних, талановитих від природи, водушевлених безмежною любов’ю до людей. Герой повести – людина з народу, не зломлений важкою долею, хоч “він все життя гинув і ніяк не міг загинути”. “Зачарований мандрівник” був улюбленим героєм Лєскова, він ставив його поруч Слевшой. “”Зачарованого країнника” зараз же (до зими) треба видати

в одному томі з “Левшою” під одним прощим заголовок: “Молодці””, – писав він в 1866 році.

Добрий і простодушний росіянин исполин – такий головний герой повести. Ця людина з дитячою душею відрізняється земной силою духу, богатирським озорством і тією надмірністю в захопленнях, що настільки далека помірності добродетельних герой^-буржуа. Він надходить по велінню боргу, часто з натхнення й у випадковому пориві страсті Однак всі його вчинки, навіть самі дивні, незменно народжуються із внутрішньо властивого йому людинолюбства. Він прагне до иствані й краси через помилки й гіркі каяття,

він шукає любові й щедро дарує любов людям.

Говорячи словами Достоевского, “зачарований мандрівник” – це тип “російського блукача”. Звичайно, Флягин не має нічого общего із дворянськими “зайвими людьми” – типу Онєгіна, яких мав на увазі Достоевский. Але він теж шукає й не може знайти себе. Йому не треба упокорюватися й бажати трудитися на рідній ниві. Він і без того смирний і своїм мужицьким званием поставлений перед необхідністю трудитися Але спокою йому немає.

У житті він не учасник, а тільки мандрівник, “чорноземний Телемак”. У повісті життя головного героя передставляет собою ланцюг пригод, настільки різноманітних, що кожне з них, являясь епізодом одного життя, у той же час може скласти целую життя. Форейтор графа К. , випадний кріпак, нянька купного дитини, татарський бранець, конесер у князя-ремонтера, солдат, георгіївський кавалер – офіцер у відставці, “справщик” в адресному столі, актор у балагані й накінець чернець у монастирі – і все це протягом одного життя, ще не завір щошилася.

Саме ім’я в героя виявляється непостоянним: “Голован” – прізвисько в дитинстві і Юності, “Іван” – так кличуть його татари (це ім’я тут не стільки власне, скільки загальне: “у них всі якщо доросла російська людина – так Іван, а жінка – Наташа, а хлопчиків вони Кольками кличуть”), під чужим ім’ям Петра Сердюкова служить він на Кавказі: пішовши у солдати за інший, він як би успадковує і його долю й після закінчення терміну служби вже не може повернути собі своє ім’я. І накінець, ставши ченцем, зветься “батько Измаіл”, залишаючись проте завжди самим собою – російською людиною Іваном Северьяничем Флягиним. Створюючи цей образ, Лєсков не забуде нічого – ні дитячої безпосередності, ні своєрідного артистизму й патриотизма. Уперше в письменника особистість так многогранна, так вільна, так “відпущена на волю”. У самому мандрівництві лесковского героя є найглибший зміст: саме на дорогах життя вступає “зачарований мандрівник” у контакт із іншими людьми; нечаянние ці зустрічі ставлять героя перед проблемами, про саме існування доторих він колись і не підозрював. Іван Северьянич Флягин вражає вже своєю зовнішністю: “Це була людина огромного росту, зі смаглявою відкритою особою й густими хвилястими волоссями свинцового кольору: так дивно відливала його проседь…

Він був у повному розумінні слова богатирь… дідуся, що нагадує, Іллю Муромца в прекрасній картині Верещагіна й у поемі графа А. К. Толстого. Здавалося, що йому б не в рясці ходити, а сидіти б йому на “чубарому” так їздити в лаптищах по лісі й ліниво нюхати, як “смолою й земляникой пахне темний бор””. Оповідання про приборкування коня начебто зовсім не пов’язаний із двома попередніми, але його фінал – загибель приборканого доня – викликає в пам’яті смерть засланого дячка.

І тут і там у наявності насильство над вільним від природи істотою. І человек і тварина, що виявили непокорств, зломлені й не можуть цього перенести. З оповідання про приборкування коня починається оповідання про “велику минулу життєвість” Флягина, і цей епізод не випадково “виймуть” з послідовного ланцюга подій. Це як би своєрідний пролог до життєпису героя.

По убеждению “мандрівника”, його призначення в тім, що він – син “молений” і “обіцянийний” – зобов’язаний присвятити своє життя служению Богові. Іван Северьянич Флягин живе по премайну не розумом, а серцем, і тому хід життя владно захоплює його за собою, тому-те настільки різноманітні обстоятельства, у які він попадає. Шлях, доторий проходить герой повести, – це попозови свого місця серед інших людей, свого покликання, збагнення змісту своїх життєвих зусиль, але не розумом, а всім своїм життям і своєю долею. Вербана Северьянича Флягина начебто й не займають питання людського буття, але всім життям, її вигадливим ходом він по-своєму на них відповідає.

Оповідання Івана Северьянича про своє життя здається майже неправдоподібним саме тому, що все це випало на долю однієї людини. “екий ти, братик, барабан: били тебе, били, і всі ніяк не доб’ють”, – говорить йому лікар, вислухавшиший всю повість. У Лєскова герой знедолений, обокраден долею із самого початку, але в процесі самого життя він у сто крат премножить духовне багатство, яким наділений від природи.

Його винятковість произрастає, на російському народному грунті й тим більше значна, що герой на всі отвесподівається власним серцем, а не розумом. Ідеї отут протистоїть щось безусловное, що витримує самі важкі испитания. “Зачарований мандрівник” продовжує основну тему творчості Лєскова – становление людини, болісні терзания його духу в боротьбі страстей і благоразумия, у важкому пізнанні героєм самого себе. За подією, випадком встає в Лєскова життя особистості. Загострений інтерес письменника до национальной культури, найтонше відчуття їм всіх відтінків народного життя дали можливість створити своєрідний злежественний мир і розробити самопобутний, виконаний артистизму, не повторимий – “лесковский” спосіб зображення.

Лісочків показував життя народу, злиту воєдино з народним світоглядом, що йде коріннями в національну историю. Письменник вірив, що народ здатний глибоко “розуміти суспільну користь і служити їй без підгону й притім служити зі зразковою самопожертвою навіть у такі жахливі історичні моменти, коли порятунок батьківщини представлялося неможливим”. Глибока віра у велику народну силу дала йому можливість побачити й осягнуть “натхненність” народних характерів.

Незважаючи на багато негативних рис, реалістично відзначені автором, збірний напівказковий образ Івана Флягина з’являється перед нами у всій величі, шляхетності, безстрашності й красі й зливається з образом народу-богатиря. “Дуже мені за народ умерти хочется”, – говорить “зачарований країнникнув”. Глибоко переживає “чорноземний Телемак” свою причетність до рідного земле. Яке велике почуття укладене в його невигадливому оповіданні про самітність у татарському полоні: “..

.отут глибині туги дна немає… Зриш, сам не знаєш куди, і раптом перед тобою отколь не візьметься обозначается монастир або храм, і згадаєш хрещену землю й заплачеш”. В “Зачарованому мандрівнику” Лєсков говорит про “добро російському богатирі”, про “добру простодушність”, про “добрий душе”, про “добре й строге житіє”. Життя описуваних героїв повна диких, злих і жорстоких поривів, але в схованому источнике всяких людських учинків і помислень спочиває доброта – неземна, ідеальна, містична. Вона не откривается серед людей у своєму чистому виді, тому що доброта є стан душі, соприкоснувшейся з божеством.

Тих героїв, які найбільш близькі його серцю, Лєсков завжди порівнює з героямі билин і казок. Не тільки герої “Очарованного мандрівника”, але й багато інших образів, створені письменником, минулого своєго роду “іконами” у тому розумінні, що наибільше значні їхні риси відбивалися письменником “статично”, “традиційно”, у дусі релігійних жанрів, жанрів фольклора й древній росіянці літератури: житій і притч, легенд і переказів, сказань, анекдотів і казок. Релігійне сприйняття миру, схилность до марновірств характерні для більшинства лесковских героїв, відповідають їхнім традиціям і поданням про окружающем світ. На що б не подивилася религиозний людина із простого народу, все здобуває для нього чудесне значення. Роблячи свою життєву дорогу, він проливает на неї світло своєї дитячої вери, не сумніваючись, що дорога веде його до Бога.

Ця думка проходить через всю позвістка Лєскова “Зачарований мандрівник”. Глибоке відчуття моральної крастільники, далеке розбещуючого равнодушия, “долає дух” лесковских праведников. Рідне середовище повідомляє своїм живим прикладом не тільки натхненні пориви, але й “строге й тверезе настроение” їх “здоровій душі, що жила в здоровом і сильному тілі”. Лісочків любив Росію такий, яка вона є. Він зобразив Русь святу й грешную, неправу й праведну. Перед нами дивна країна дивних людей.

Де ще знайдеш таких праведників, умільців, диваків? Але вся вона застигла в зачаруванні, застигла в невираженій красі й святості своєї й нікуди їй діти себе. У ній є молодецтво, є розмах, є велике дарування, але все дрімає, всі скованно, усе зачаровано. “Зачарована Русь” – термін умовний, літературний. Це сукупний образ, що увібрав у себе проте деякі сторони исторической дійсності