Російський характер в оповіданнях М. С. Лєскова
Якщо усі російські класики минулого століття вже при житті або незабаром після смерті були усвідомлені літературно-суспільною думкою у цій якості, то Лєсков був “прилічений” до класиків лише у другій половині XX століття, хоча особлива майстерність мови Лєскова була безперечно, про нього говорили не тільки шанувальники його таланта, але його відзначали навіть недоброзичливці. Лєскова відрізняло вміння завжди й у всьому йти “проти плинів”, як назвав пізнішу книгу про нього біограф. Якщо його сучасники (Тургенєв, Толстой, Салтиков-Щедрін,
Розкриття
Але йому не слід довіряти буквально. Звичайно, оповідання Лєскова опирається на певні життєві факти, але таке позначення жанру виражало скоріше естетичну позицію письменника. Лєсков протиставляв поетичному вимислу сучасних письменників, вимислу, що часто тенденційно спотворював правду життя, нарисову, газетно-публіцистичну точність своїх життєвих спостережень. Назва оповідання, до речі, досить ємна за змістом, виводить безпосередньо на проблему російського національного характеру, менська купчиха Катерина Ізмайлова – один з вічних типів світової літератури – кривава і честолюбна лиходійка, що властолюбство привело по щаблях із трупів до сяйва корони, а потім безжалісно скинуло у безодню божевілля. Є в оповіданні і полемічний аспект. Образ Катерини Ізмайлової сперечається з образом Катерини Кабанової з “Грози” Островського. На початку оповідання повідомляється непомітна, але істотна деталь: якщо Катерина Островського до заміжжя була такою ж багатою купецькою дочкою, як і її чоловік, то лєсковська “леді” узята до Ізмайловській сім’ї з бідності, можливо, і не з купецтва, а з міщанства або селянства. Тобто героїня Лєскова – ще більша простолюдинка і демократка, чим в Островського. А далі йде те ж, що й в Островського: шлюб не по любові, нудьга і неробство, докори свекра і чоловіка, що “неродиця” (дітей немає), і, нарешті, перше і фатальне кохання. Із серцевим обранцем лєсковської Катерини пощастило набагато менше, ніж Катерині Кабановій з Борисом: мужній прикажчик Сергій – вульгарна і корислива людина, хам і негідник. А далі розвертається кривава драма. Заради з’єднання з улюбленим і зведення його в купецтво, вбивства (свекра, чоловіка, малолітнього племінника – законного спадкоємця Измайловского багатства), суд, подорож по етапу в Сибір, зрада Сергія, вбивство суперниці і самогубство у волзьких хвилях. Чому ж подібна із драмою Островського суспільно-побутова ситуація розв’язалася у Лєскова настільки диким образом? У натурі Катерини Ізмайловій відсутня, насамперед, поезія Катерини Кабанової, і в очі б’є вульгарність. Втім, натура теж досить цільна і рішуча, але в ній немає любові, і, саме головне, не вірить мценська “леді” у Бога. Характерна деталь: перед самогубством “хоче пригадати молитву і ворушить губами, а губи її шепотять” вульгарну і страшну пісню.
Поезія релігійної віри і твердість християнської моралі піднесли Катерину Островського на висоту національної трагедії, і тому її неосвіченість, нерозвиненість інтелектуальна (можна сказати, темрява), можливо, навіть неграмотність не відчувається нами як недолік. Катерина Кабанова виявляється носієм нехай патріархальної, але теж культури. Лєсков у своєму оповіданні цитує слова дружини біблійного Іова: “Прокляни день свого народження і умри”, а потім виголошує безнадійний чи те вирок, чи те діагноз російській людині: “Хто не хоче вслухатися в ці слова, кого думка про смерті й у цьому сумному положенні не лестить, а лякає, тому треба намагатися заглушити ці виючі голоси чим-небудь ще більше їх потворним. Це прекрасно розуміє проста людина: він спускає іноді на волю свою звірину простоту, починає дуріти, знущатися із себе, над людьми, над почуттям. Не дуже ніжний і без того, він стає злий сугубо”. Причому цей уривок – єдиний в оповіданні, де автор відкрито говорить від себе. Сучасна письменникові революційно-демократична критика, зі сподіванням і розчуленням дивилася на “просту людину”, що кликала до сокири Русь, цих от простих людей, не побажала помітити оповідання Лєскова, надруковану у журналі “Епоха” братів Ф. і М. Достоєвських. Оповідання одержало безпрецедентно широку популярність вже у радянських читачів, ставши поряд з “Лівшею” найбільше часто перевиданим твором Лєскова. У Пушкіна є рядки: “Тьми низьких істин мені дорожче нас обман, що піднімає,”, тобто поетичний вимисел. Так і обидві Катерини двох російських класиків.
Сила поетичного вимислу Островського діє на душу (згадаємо Добролюбова), освіжаюче й підбадьорююче, Лєсков же зображає “низьку істину” про тьму душі російської простолюдинки, піднімаючи її (в іншому змісті). У обох випадках причиною було кохання. Усього лише кохання. Як же мало потрібно було для того, щоб навернути гору трупів, щоб виявити “звірину простоту”, “не дуже ніжній російській людині! І що ж це за кохання таке, що його приналежністю стає вбивство”. Оповідання Лєскова навчає, воно змушує нас задуматися насамперед над собою: хто ж ми такі, як сказав один персонаж Островського, “що ви за нація така?”, які ми й чому ми такі.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)