Сюжет повести Лєскова “Леді Макбет Мценского повіту”

Катерина Львівна, “по зовнішності жінка дуже приємна”, живе в заможному будинку купця Ізмайлова із вдовим свекром Борисом Тимофійовичем і літнім чоловіком Зіновієм Борисовичем. Дітей у Катерини Львівни ні, і “при всьому достатку” життя її “за неласкавим чоловіком” саме нудне. На шостий рік заміжжя

Зіновій Борисович їде на мірошницьку греблю, залишивши Катерину Львівну “одну-одинешеньку”. У дворі свого будинку вона міряється силою із зухвалим працівником Сергієм, а від куховарки Ксенії довідається, що молодець цей

служить в Ізмайлових уже місяць, а з колишнього будинку був вигнаний за “любов” з господаркою. Увечері Сергій приходить до Катерине Львівни, скаржиться на нудьгу, говорить, що любить, і залишається до ранку. Але в одну з ночей Борис Тимофійович зауважує, як з невесткина вікна спускається донизу червона сорочка Сергія. Свекр загрожує, що все розповість чоловікові Катерини Львівни, а Сергія в острог відправить. У ту ж ніч Катерина Львівна отруює свого свекра білим порошком, припасеним для пацюків, і продовжує “алигорию” Ссергеем.

Тим часом Сергій стає сухий з Катериной Львівною, ревнує її до чоловіка й

говорить про свій незначний стан, визнаючись, що хотів би “перед святим перед вічним храмом” чоловіком їй бути. У відповідь Катерина Львівна обіцяє зробити його купцем. Вертається додому Зіновій Борисович і обвинувачує Катерину Львівну в “амурах”. Катерина Львівна виводить Сергія й сміло цілує його при чоловіку. Коханці вбивають Зіновія Борисовича, а труп ховають у погребке. Зіновія Борисовича даремно розшукують, а Катерина Львівна “поживає собі із Сергієм, по овдовілому положенню на волі”.

Незабаром до Ізмайлової приїжджає жити малолітній племінник Зіновія Борисовича Федір Ляпин, гроші якого були в покійного купця у звороті. Катерина, що нает Сергієм,, Львівна задумує вапна богобоязливого хлопчика В ніч Всеношної під свято Введення хлопчик залишається в будинку наодинці з коханцями й читає Житіє святого Федора Стратилата. Сергій вистачає Федю, а Катерина Львівна душить його пуховою подушкою. Але як тільки хлопчик умирає, будинок починає трястися від ударів, Сергій паникует, бачить покійного Зіновія Борисовича, і тільки Катерина Львівна розуміє, що це з гуркотом ломиться народ, що побачив у щілинку, що в “грішному будинку” робиться

Сергія забирають у частину, і він при перших словах священика про страшний суд зізнається в убивстві Зіновія Борисовича й називає Катерину Львівну співучасницею. Катерина Львівна все заперечує, але на очній ставці зізнається, що вбила “для Сергія”. Убивць карають батогами й присуджують до каторжних робіт. Сергій збуджує співчуття, а Катерина Львівна поводиться непохитно й навіть на народжену дитину дивитися відмовляється. Його, єдиного спадкоємця купця, віддають на виховання. Катерина Львівна думає тільки про те, як би скоріше на етап потрапити й Сергія побачити. Але на етапі Сергій неласкавий і таємні побачення його не радують. У Нижнього Новгорода до ув’язнених приєднується московська партія, з якої йдуть солдатка Фиона вільної вдачі й сімнадцятилітня Сонетка, про яку говорять: “біля рук в’ється, а в руки не дається”.

Катерина Львівна влаштовує чергове побачення з коханцем, але застає в його обіймах безвідмовну Фиону й свариться із Сергієм. Так і не помирившись із Катериной Львівною, Сергій починає “чепуриться” і загравати із Сонеткою, що начебто “ручнеет”. Катерина Львівна вирішує залишити гордість і миритися із Сергієм, а під час побачення Сергій скаржиться на біль у ногах, і Катерина Львівна віддає йому товсті вовняні панчохи. Наступного дня вона зауважує ці панчохи на Сонетці й плює Сергію в очі. Уночі Сергій разом з товаришем б’є Катерину Львівну під хихикання Сонетки. Катерина Львівна виплакивает горі на груди Фиони, вся партія на чолі із Сергієм над нею знущається, але Катерина Львівна поводиться з “дерев’яним спокоєм”. А коли партія переправляється на поромі на іншу сторону ріки, Катерина Львівна вистачає Сонетку за ноги, перекидається разом з нею за борт, і обидві тонуть

Примітки

Друкується по зібранню творів, т. V, 1889, з виправленням помилок і перекручувань по журналі “Епоха”, 1865, е 1 (де надрукована вперше), і по виданню: “Повести, нариси й оповідання М. Стебницкого”, т. I, 1867.

Заголовок у журналі – “Леді Макбет нашого повіту”; у збірнику 1867 року – “Леді Макбет Мценского повіту” і дата: ” 26-го листопада 1864 р. Київ “. Журнальний текст повести піддався при перевиданні досить значної, переважно стилістичної, переробці

У повісті, повидимому, відбилося одне з ранніх орловських вражень Лєскова, що прийшло потім йому на пам’ять: “Раз одному сусідові старому, що “зажився” за сімдесят років і пішов у літній день відпочити під кущ чорної смородини, нетерпляча невістка влила у вухо киплячий сургуч… Я пам’ятаю, як його ховали… Вухо в нього відвалилося… Потім її на Ильинке (на площі) “кат терзав”. Вона була молода, і все дивувалися, яка вона біла…” (“Як я вчився святкувати. З дитячих спогадів письменника”. Рукопис у ЦГАЛИ). У листі до Д. А. Линеву (автора книги “Серед знедолених”, М., 1888) від 5 березня 1888 року Лєсков писав: “Мир, що ви описуєте <тобто життя каторжників>, мені невідомий, хоча я його злегка стосувався в оповіданні “Леді Макбет Мценского повіту”. Я писав, що називається, “з голови”, не спостерігаючи цього середовища в натурі, але покійний Достоєвський знаходив, що я відтворив дійсність досить вірно” (“Зірка”, 1931, е2, стор. 225). Треба, однак, мати на увазі, що повести “Леді Макбет” передували нарис, написані Лєсковим на основі власних спостережень тюремного побуту й вдач “жіночої казарми” (“Жагуча субота у в’язниці” і “За воротами в’язниці” – “Північна бджола”, 1862)).

7 грудня 1864 року Лєсков послав рукопис цієї повісті з Києва в редакцію журналу “Епоха” при листі на ім’я Н. Н. Страхова, де говорилося: “Д. И. Аверкиев і покійний Ап. А. Григор’єв якось говорили мені, щоб я дав редакції “Епоха” яку-небудь свою белетристичну роботу. Маючи нині “Леді Макбет нашого повіту”, я посилаю його особою посилочкой у редакцію, але на Ваше ж ім’я, і прошу Вас про увагу до цієї невеликого работке. “Леді Макбет нашого повіту” становить 1-й е серії нарисів винятково одних типових жіночих характерів нашої (окской і частию волзької)) місцевості. Всіх таких нарисів я припускаю написати Дванадцять, кожний в обсязі від одного до двох аркушів, вісім з народного й купецького побуту й чотири із дворянського” (В. Гебель. Н. С. Лєсков. М., 1945, стор. 94). У пізнішій бесіді з В. В. Крестовским Лєсков згадував: “А я от, коли писав свою “Леді Макбет”, те під впливом напружених нервів і самітності ледве не доходив до марення. Мені ставало часом нестерпно моторошно, волосся піднімався сторчма, я застигав при найменшому шереху, що робив сам рухом ноги або поворотом шиї. Це були важкі мінути, яких мені не забути ніколи. З тих пор уникаю опису таких жахів” (“Як працював Лєсков над “Леді Макбет Мценского повіту”. Збірник статей до постановки опери “Леді Макбет Мценского повіту” Ленінградським державним академічним Малим театром. Л., 1934, стор. 19).

Пихтерь – більший кошик

Киця – мішок, сумка

“За вікном у тіні миготить” і т. п. – з вірша Полонского “Виклик”; в оригіналі – не “полою”, а “плащем”.

На початку 8-й глави (стор. 118)) ми взяли одну фразу не по виданню 1889 року, а по журналі. У журнальному тексті Катерина говорить чоловікові: “будь же по-моєму, а не по-твоєму”; у збірнику 1867 року (а звідси – і в изд. 1889 р.) – “будь не по-моєму й не по-твоєму”, що суперечить попереднім словам (“дякуй, я цього тільки й чекала”). Уважаємо цю зміну не авторським виправленням, а помилкою


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Сюжет повести Лєскова “Леді Макбет Мценского повіту”

Categories: Нові твори

Links