Особливе співчуття Вяземського викликала здатність Кантемира “сміливо і натяків схоплюватися з усіма пороками, з усіма дуріннями і на забобони, які панують у суспільстві”, і “подолати їх силою істини і розуму”. Симптоматичною є різниця у акцентах щодо цілей сатирика Жуковським та її рецензентом. Жуковський бачив завдання сатири в “осміянні людських помилок, дурниць і пороків” і тільки кілька сторінок уточнював: мали “вплив та загальне, і саме велике”. Необхідність боротися з “згубними суспільству” пороками критик
взагалі відносив тільки в “важливим сатирам”, у яких автор надихається “обуренням”, на відміну сатир “веселих”. Для Вяземського завжди предмет сатири – громадські пороки, причому непросто “згубні” суспільству, а й породжені недосконалістю соціального устрою. Рецензент ніяк спеціально не застерігав розбіжності у його з Жуковським позиціях, але вони помітні, якщо пам’ятати, що це не перше їхнє “зіткнення” в питанні про Показова і реакція Вяземського на порівняння Жуковським сатир Горація з його “приємної і дотепної жартівливістю” і Ювенала – “бича порочних
і пороку”. Промовчавши з приводу сказаного критиком про Горации, рецензент привітав “прекрасну, майстерню характеристику Ювенала”. Здається, таке перевагу обуслоавливалось не якістю тих чи інших конкретних висловлювань Жуковського (до речі, обидві характеристики, як відомо, спираються на судження Ж. Ф. Лагарпа), а літературно-суспільної установкою самого Вяземського. Головні тези в роздумах Вяземського про Кантемире – жаль, що той “народився не з нашим сучасником”, оскільки вона мав би благе вплив “думку громадське”, і водночас сумнів, що за нинішніх умов їй дозволив би “давати вільне протягом перу”. Готуючи рецензію для “Московського телеграфу”, її автор, зрозуміло, було прямо писати причину такого сумніви – важких громадських, зокрема цензурних, обставин першого постдекабристского року. Він використовував досить розпливчасті формулювання при характеристиці сучасності: “багато зміни у наше становище й у моралі наших”, “літературні і різнорідні перепони”, “опасливость мови авторського”. Але читачеві журналу неважко було оцінити опозиційність Вяземського, сопоставлявшего рівень авторської волі у їх час й у епоху Кантемира на користь останньої. Викликає зацікавлення також теза Вяземського про який визначає вплив на національну літературу, і історію тих письменників, які були біля витоків. Критик з жалем писав, у Росії переважна вплив мав М. У. Ломоносов, що у вибраному ним “роді творів” – оді – діяв, проте, “лише у суто літературному, а чи не цивільному сенсі”. Вяземський думав, що, була б автора сатир Кантемира “воля” Ломоносова, “поворотившего наш віршований мову”, він чи зробив би набагато більше одописца, адже однієї рукою б “виганяли похибки з мови та забобони з акціонерного товариства”. Звертаючись до статті Жуковського “Письменник у суспільстві”, як у разі з його роботою про Кантемире, Вяземський й не так аналізував судження критика, скільки ставив запитання, хвилюючі її самої та актуальні для російського суспільства 1826 року. Хоча починався відгук зі схвалення Жуковського, зумів показати “все вигоди і невигоди становища” письменника, у суспільстві, відразу йшла обмовка, автора рецензованої статті задовольнявся “одними загальними міркуваннями”. Якщо Жуковський “не застосовував їх до стану російських письменників у російському суспільстві”, обмежившись кілька абстрактними морально-психологическими міркуваннями, то Вяземського цікавили саме конкретно-історичні і соціальні застосування “загальних міркувань”. Взагалі мушу помітити, що його міркування томі прози Жуковського, за всієї фрагментарності, однак у основному вписувалися у парадигму міркувань Вяземського на задану тему взаємовідносин письменники та суспільства – у минулому і теперішньому, у Росії Європі. Висновок Вяземського невтішний: “По світському укладенню нашого суспільства, авторство не є звання, якого представництво має права, свого голосу законний доля з’їзд чинів великого світла”. Публіцист непросто виступав у захист літераторів у Росії. Він є важливим ідея благотворного впливу на суспільство. Як приклад він посилався французькою досвід епохи Людовіка XV і Людовіка XVI “на початок революції”, коли діячі літератури мали “всемогутня вплив” як на “загальну освіченість народу, а й у приватні думки її звички суспільства”. Заради затвердження можливості бути реалізованим свого ідеалу Вяземський був готовий прикрасити ситуац
