Вдосконалюючись як критик, Вяземський зберігав вірність своєї загальної авторської стратегії як журналиста-полемиста, зовсім на избегающего “боїв” і допускає публічну критику навіть близьких до нього літераторів. Вона позначилася і в написаних Вяземським в 1810 р. “Запитах пану Василю Жуковському від сучасників і нащадків”. Прискіпливе увагу Вяземського по-новому збурив Жуковський як редактор і видавець, але вже “Вісника” (там воно залишалося тільки ролі автора), а “Збори російських віршів, які зі творів кращих віршотворців
російських і із багатьох російських журналів” за п’ять частинах (М., 1810 – 1811). Замітка є десяток питань, нерідко відверто іронічних, що стосуються складу збірника. До речі, у листі Вяземського Жуковському від 26 липня 1808 року згадується обговорення ними подібного видавничого проекту, але задуманого тоді самим юним літератором: “Я нинішнє літо займатимуся зборами кращих віршованих пиес, про яку ми із Вами казали й чаю, що моя намір буде виконано”. Самовпевненим планам Вяземського не судилося реалізуватися. Але цікаво інше – у тому листуванні 1808 – 1810 років, наскільки ми знаємо, взагалі задум
“Збори…” большє нє говорилося. Натомість у листі А. І. Тургенєву від 15 вересня 1809 року Жуковський докладно зупинився на завдання й труднощі яке готувалося їм видання і посилав своєму адресата “на апробацію розпис всім призначеним пиесам” для перегляду з Д. М. Блудовым. Певне, Вяземський, проявлявший інтерес до видання антології, але з включений Жуковським до списку “внутрішніх” (як нині говорити) рецензентів його “Збори…”, взяв він роль “зовнішнього”. У самих багатоскладних питальних конструкціях нотатки (“Навіщо не надрукували Ви, а надрукували?”) містяться різко сформульовані Вяземським закиди на довільності добору текстів видавцем “Збори…”, т. е. дуже серйозному нестачі для книжок подібного типу. У центральному (четвертому з семи) абзаці Вяземський писав: “За яким незрозумілого капризу хотів Ви нам показати кращого нашого перекладу з Горація, т. е. оди до Венері Востокова, а надрукували уродливейший, т. е. Боброва: Про ти, Бландузский ключ киплячий?”. Вяземський з її цілком обгрунтованим неприйняттям творчості близького архаистам З. З. Боброва було схвалити переваги Жуковського, вбачаючи у ньому “каприз”. Щоправда, у разі критик судив видавця, не “за законами, нею самою із себе визнаним”, не розуміючи або бажаючи враховувати мета, яку та собі ставив. Адже Жуковський жадав повноті репрезентації вітчизняної поезії: “Я видаю не приклади, але повне зібрання кращих віршів Російських між чудовими вмістив і посередні, бо хочу, щоб у зборах моєму були chefs-d`oeuvres всіх наших віршотворців без винятку”. Для Жуковського це передусім історія поезії в обличчях, “Збори віршотворців” (то він неодноразово процитованому листі Тургенєву його й називав), а Вяземського – антологія зразкових творів кращих авторів. Але не зовсім виправданими виявляються і “запити пану Василю Жуковському” щодо незадовільною представленості в “Зборах…” деяких “матадорів нашої поезії” (по образним висловом Жуковського), насамперед Р. Р. Державіна. Такий недолік справді притаманний виданню. Проте, як свідчить листування між видавцем, А. І. Тургенєв (взяли він посередницькі функції) і Державіним, мінімізація, тож під кінець кінців (з третього томи), й відмова Жуковського від приміщення творів цього поета були змушеними. Недарма Жуковський спочатку побоювався неприязної реакції друкованих їм авторів (як Державіна) і 15 вересня 1809 року просив Тургенєва про посередництві. Лист Державіна А. І. Тургенєву від 18 березня 1811 року свідчить, що він розцінив як порушення попередніх домовленостей передрук “в багатьох цілих” його од, над “виписках” і “приміток і коментарів”, як і очікував і “як це буває в вченій світлі”, ще у “оточенні” творів інших, не узгодженому з нею. Не без “подсказ Листи У. А. Жуковського до Олександра Івановичу Тургенєву. Вяземський, швидше за все який знав про цю листуванні і загалом погано разбиравшийся щодо проблем авторського права, взаємовідносин письменників та видавців, їх неврегульованості у Росії, зумів побачити лише вершину айсберга історія з відбором матеріалу для збірника. У результаті перебував у ролі обвинувача безневинно винного Жуковського. Хоча у теоретичному відношенні вимоги рецензента до упорядника збірника цілком заможні.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)