Про високе призначення поета й поезії в лірику Пушкіна
Ні, весь я не вмру – душу в заповітній лірі
Мій порох переживе й тленья втече –
И славний буду я, доки в підмісячному світі
Живий буде хоч один пиит. А. С. Пушкін
Осмислення ролі літератури, мистецтва в житті суспільства – це, напевно, одне з найважливіших питань, що коштують перед письменниками й поетами. Кожний великий художник рано або пізно замислюється про те, що він залишить людям, яким цілям служила його творчість, яка взагалі роль поезії в житті народу. Ці питання не могли не хвилювати Олександра Сергійовича Пушкіна.
Ідеальний образ поета втілений Пушкіним у вірші “Пророк”. Час написання – 1826 рік. Це була важка для Пушкіна пора духовної кризи, викликаного звісткою про страту декабристів. Назва й зміст вірша дозволяють припустити звертання Пушкіна до біблійної книги пророка Исайи, що перебував у розпачі, бачачи, що навколишній його мир загруз у беззаконні й пороках. “І тоді прилетів… один із серафимів, і в руці в нього палаюче вугілля”. Ангел “видалив беззаконня” і “очистив гріх” Исайи, доручивши йому місію по виправленню
Пушкін дає в “Пророку” свою інтерпретацію біблійного сюжету. Його ліричний герой не почуває себе опоганеним беззаконням суспільства, але він не байдужий до происходящему навколо, хоча й неспроможний що-небудь змінити. Саме до такої людини є посланник Бога:
Духовної жаждою млоїмо.
У пустелі похмурої я тягнувся, –
И шестикрылый серафим
На роздоріжжі мені з’явився.
Всі образи тут істинно пушкінські, незважаючи на біблійний сюжет. Вони знайомі нам по інших його добутках. Так, в “Наслідуваннях Корану” ми зустрічаємо той же образ самотнього подорожанина:
И подорожанин втомлений на Бога нарікав:
Він спрагою нудився й тіні жадав.
У пустелі блукаючи три дні й три ночі…
Кінцівка даного циклу віршів також перегукується з відозвою й закликом до пророка:
Мужайся ж, нехтуй обман.
Стезею правди бадьоро випливай…
Мужня енергія вірша, заклик проповідувати правду людям ріднять “Наслідування Корану” з “Пророком”, але останній набагато ширше й богаче по змісту.
Можна відзначити також деякі риси “Пророка” у більше пізньому вірші Пушкіна “У годинники забав иль дозвільної нудьги…”. Духовне перетворення поета в цьому вірші перегукується з фізичним і моральним перетворенням пророка, очищеного, обпаленого в горні людських страждань.
Явище “шестикрылого серафима” в “Пророку” допомагає поетові знайти дарунок прозріння, навчитися бачити й чути те, що недоступно зору й слуху звичайних людей, осягти великі таємниці буття:
Перстами легенями, як сон,
Моїх зіниць торкнувся він.
Отверзлися віщі зіниці,
Як у переляканої орлиці.
Моїх вух торкнувся він, –
И їх наповнив шум і дзенькіт:
И почув я неба содроганье,
И горний ангелів поле,
И гад морських підводний хід.
И дольней лози прозябанье.
Відтепер для поета немає таємниць ні на землі, ні під водою. Це піднімає його над людьми, але разом з тим і накладає величезну відповідальність. У мінути творчого натхнення поет знаходить нелюдську загостреність бачення миру, він отрешается від свого звичайного стану й внутрішнім поглядом може осягти те, що недоступно звичайним людям. Дії серафима стають усе більше жорстокими, але дарунок, отриманий героєм, здобуває все більшу цінність. Нарешті настає момент найвищого духовного підйому: через ряд болісних перетворень відбувається знаходження мудрості, істини. Замість “грішного” мови серафим вкладає у вуста пророка “жало мудрыя змії”, а замість серця всуває “угль, що палає вогнем”. Поет-Пророк чує голос, що велить йому:
Повстань, пророк, і виждь, і внемли,
Здійснися волею моєї –
И, обходячи моря й землі,
Дієсловом пали серця людей.
Суворою й урочистою відозвою, що спонукує поета стать глашатаєм правди, закінчується вірш, присвячене високому суспільному й цивільному призначенню поета й поезії.
Вірш “Арион”, написане в 1827 році, відтворить в алегоричній формі трагічні події декабристського повстання. Але якщо в “Пророку” автор міркує про роль поета й поезії філософськи узагальнено, те в “Арионе” він перевіряє життєздатність своїх ідей у конкретній трагічній ситуації. Співак Арион зв’язаний зі своїми друзями спільністю поглядів, він прагне допомогти їм у їхній шляхетній справі своєю сміливою поезією. Але його друзі гинуть… А поет, незважаючи на небезпеку, продовжує виконувати свою велику місію, як щирий пророк. “Я гімни колишні співаю”, – говорить пушкінський герой.
Роздуму про швидкоплинність життя звучать у пізніх творах Пушкіна. Поет передчуває близьку загибель. Наступає час підбити підсумок своєї творчої діяльності, оцінити значення поезії. Свого роду поетичним заповітом Пушкіна виявився вірш “Пам’ятник”, написане в 1836 році. По темі цей вірш сходить до оди римського поета Горация. Перший переклад оди був зроблений М. В. Ломоносовим. Надалі ці мотиви розвивав Державін у своєму вірші “Пам’ятник”. Але різні поети по-різному оцінювали свої поетичні заслуги й зміст Творчості. Пушкіна впевнений, що до його пам’ятника “не заросте народна стежка” . Він пророчо пророкує, що його поезія стане надбанням всіх народів Росії:
Слух про мене пройде по всій Русі великої,
И назве мене всяк сущий у ній Мова,
И гордий онук слов’ян, і фін, і нині дикої
Тунгус, і друг степів калмик.
Великий росіянин поет затверджує, що право на всенародну любов він заслужив гуманністю своєї поезії, тим, що своєю лірою він будив “почуття добрі\’\’. Пушкіна дає точну й лаконічну оцінку ідейного змісту своєї творчості, підкреслює, що вся його поезія була перейнята духом волі.
Кінцівка вірша – традиційне звертання поета до своєї музи. Вона повинна бути “слухняна” “веленью Божию”, тобто голосу правди, і випливати до своєї мети, не обертаючи уваги на “хвалу й наклеп” неосвічених дурнів.
Тема самітності поета серед юрби піднімалася Пушкіним у багатьох віршах про положення поета в суспільстві. Так, у вірші “Поетові”хш писав:
Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,
Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.
А в вірші “Розмова книгопродавца з поетом” ми зустрічаємо ті ж вираження, коли Пушкін міркує про славу:
Що слава? чи шепіт читця?
Гоненье ль низького невігласа?
Иль замилування дурня?
Не треба думати, що Пушкін звеличував себе над людьми, говорячи про “невігласів” і “дурнях”. Він просто підкреслював незалежність своїх суджень, своє право поета йти туди, “куди тягне його вільний розум”. І отут Пушкін висловився однозначно. Візьмемо його вірш “З Пиндемонти”. Бути вільним, по Пушкіну – значить стояти осторонь від суспільних хвилювань, не ототожнюючи себе з жодною із соціальних груп:
Залежати від царя, залежати від народу –
ЧиНе всі нам дорівнює? Бог з ними.
Нікому
Звіту не давати, собі лише самому
Служити й догоджати; для влади, для лівреї
Не гнути ні совісті, ні помислів, ні шиї;
По примсі своєї скитаться тут і там,
Дивуючись божественним природи красам,
И перед созданьями мистецтв і вдохновенья
Тріпотячи радісно в захватах умиленья.
От щастя! От права…
Муза поета віддано й відважно служила волі, красі, добру, справедливості. Це чи не сутність і роль щирої поезії?
(2 votes, average: 4.50 out of 5)