Поетичне “я’ поезій В. Маяковського
Про поезію Маяковського найчастіше сперечаються, тому що непросто прийняти його вірші й зрозуміти – надто вже вони незвичайні. Але це – справжня поезія, тому що вона сповнена виразних і естетично переконливих художніх образів, які передають мінливість і багатство навколишнього світу.
Яке ж поетичне “я” цього поета? Перш за все воно яскраво виражене, як годилося футуристові. Він ставить своє “я” врівень з цілим світом, тому й звертається до Землі:
Земле!
Ты! Нас – двоє,
Пораненных, загнанных ланями…
Так відчуває
Я одинок, как последний глаз
у идущего к слепоте человека!
Позиція Маяковського висловлена часто різко, категорично, любов і ненависть виражені контрастно. Разом із тим поетичне “я”
И чувствую –
“я”
для меня мало.
Кто-то из меня вырывается упрямо.
Поетичне “я” Маяковського інколи свідомо зухвале, воно кидає виклик усьому світові, який втратив гармонію:
Эй, вы!
Небо!
Снимите шляпу!
Я иду!
Але й сам поет, відкричавши свої гасла, відгримівши зболеними римами, ніби прислухається до всесвіту, який здається йому довершеним і живим:
Вселенная спит,
положивши на лапу
с клещами звезд огромное ухо.
І тоді знову відкривається уся незахищеність, вразливість його поетичного “я”.