Скорочено “Людин” Маяковського
На голові Маяковського долоня сонця – священнослужителя миру, отпустителя всіх гріхів. Земля говорить йому: “Нині отпущаеши!” Нехай дурні історики, науськанные сучасниками, пишуть, що поет жив нудним і нецікавим життям. Нехай він знає, що так і буде пити свій ранковий кава в Літньому саду. День його зішестя в мир був абсолютно як всі, ніяких знаків не горіло в небі його Віфлеєма. Але як же він може не оспівувати себе, якщо почуває себе суцільною дивиною, а кожний свій рух – непоясненим чудом?
Його драгоценнейший розум може видумати
И щоб побачити Маяковського, це небувале чудо двадцятого століття, прочани залишають труну Господень і древню Мекку. Банкіри, вельможі й дожі перестають розуміти: навіщо вони нагорнули дорогі гроші, якщо серце – це всі? Їм ненависний поет. У руки, якими він похвалявся, вони дають рушницю; Мова його обпльована плітками. Він змушений тягнути денне ярмо, загнаний у земний загін
На його
Його не торкають ні революції, ні зміна погоничів людського табуна. До Нього завжди йдуть юрби людей, до Його руки відмінюється сама прекрасна жінка, називаючи Його волосаті пальці іменами віршів Маяковського. Бачачи це, Маяковський приходить до аптекаря за ліками від ревнощів і туги. Той пропонує йому отрута, але поет знає про своє безсмертя
Відбувається піднесення Маяковського в небо. Але хвалене небо здається йому поблизу всього лише зализаною гладдю. На небесній твердіні звучить Музика Верді, важливо живуть ангели. Поступово Маяковський уживається в небесний побут, зустрічає нових прибульців, серед яких його приятель Абрам Васильович
Він показує знову прибулу величну бутафорію мирів. Усе тут перебуває в страшному порядку, у спокої, у чині. Але через багато століть небесного життя серце починає шуміти в поеті. Виникає туга, йому ввижається якийсь земний вигляд
Маяковський зверху вдивляється в землю. Поруч із собою він бачить старого батька, що вдивляється в обриси Кавказу. Нудьга охоплює Маяковського! Показуючи мирам номера неймовірної швидкості, він несеться на землю
На землі Маяковського приймають за фарбаря, що впав з даху. За століття, проведені поетом на небі, тут нічого не змінилося. По скаті екватора із Чикаг крізь Тамбовы котяться рублі, утрамбовуючи гори, моря, бруківки. Усім керує той же ворог поета – те у вигляді ідеї, те схожий на чорта, те сяючим Богом за хмарою. Маяковський готується помститися Йому. Він коштує над Невою, дивлячись на безглузде місто, і раптом бачить улюблену, котра променями йде над будинком
Тільки тоді Маяковський починає дізнаватися вулиці, будинку й всі свої земні мучення. Він привітає повернення свого любовного божевілля! Від випадкового перехожого він довідається, що вулиця, де живе улюблена, тепер називається ім’ям Маяковського, що тисячі років тому застрелився під її вікном. Поет дивиться у вікно на сплячу улюблену – такої ж юну, як тисячі років назад.
Але отут місяць стає лисиною його давнього ворога; наступає ранок. Та, кого поет прийняв за улюблену, виявляється чужою жінкою, дружиною інженера Миколаєва. Швейцар розповідає поетові, що кохана Маяковського, відповідно до старої легенди, викинулася на тіло поета з вікна. Маяковський стоїть на багатті, що не згоряє, немислимої любові й не знає, до якого неба тепер звернутися
Мир під ним затягує: “Зі святими упокій!”
(2 votes, average: 5.00 out of 5)