“Почуття добрі” у лірику А. С. Пушкіна
У вірші “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…” Пушкін, осмислюючи місію поета, сказав:
И довго буду тим люб’язний я народу, Що почуття добрі я лірою будив.
В. Г. Бєлінський писав про Пушкіна: “Він нічого не заперечує, нічого не проклинає, на все дивиться з любов’ю й благословенням… Загальний колорит поезії Пушкіна… – внутрішня краса людини й що плекає душу гуманність”. Ця особливість пронизує всю творчість Пушкіна, незалежно від того, який мотив у вірші є ведучим.
Філософська лірика. У ній ставляться
Але не хочу, про други, умирати,
Я жити хочу, щоб мислити й страждати.
Це не заглушає трагічного звучання елегії, тому що воно – відбиття того, що в житті людини є страждання,
Пейзажна лірика. Кожна деталь пейзажу в Пушкіна барвиста, виразна й мітка (“Осінь”, “Зимовий ранок”). Ці деталі важливі не тільки своєю мальовничістю, але і як вираження ідеалу гармонії природи, її “вічної краси”, зіткнення з якої будить почуття радості буття (“Зимовий ранок”) і творчого натхнення, коли “легко й радісно грає в серце кров”, “душу соромиться ліричним волненьем” (“Осінь”).
Любовна лірика. Пушкіна передав всі відтінки цього почуття: пристрасть і розпач (“Визнання”), преклоніння “перед святинею краси” (“Красуня”, ” Мадонна “), світлий сум спогадів отлюбимой жінці (“На пагорбах Грузії…”).
Любов у лірику Пушкіна – це здатність піднятися над дрібне й випадковим, пробудження душі, божество й натхнення (“Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…”), висока шляхетність (“Я вас любив…”). Визнання “я вас любив” повторюється три рази, щораз із новою інтонацією, що передає й переживання ліричного героя, і драматичну історію любові, і здатність піднятися над своїм болем заради щастя улюбленої жінки:
Я вас любив так искренно, так ніжно. Як дай вам бог улюбленої бути іншим.
Лірика дружби. Цикл віршів, присвячених ліцейському братерству (“Спогаду в Царському Селі”) і послання друзям. Поняття “приятельство” має більше широкий зміст, чим “дружба”. Це “вірне коло” ліцейських друзів, прекрасний сполучник, що, “як душу, нероздільний і вічний” (“19 жовтня 1825 року”), це й сполучник однодумців (“До Чаадаєва”), і поетичне братерство: поети – “жерці єдиних муз, єдиний пломінь їх хвилює” (“До Языкову”). І нарешті, “приятельство” – це та сила, що здатна підтримати людини в самих важких життєвих випробуваннях (“У глибині сибірських руд…”).
Вільнолюбна лірика. ” Село ” – протест проти “барства дикого” і “рабства худого”, в основі цього протесту лежать просвітительська гуманна ідея про те, що джерело соціального зла – порушення природної рівності людей, коли одна людина привласнює собі “і праця, і власність, і час” іншого. У вірші “До Чаадаєва” цивільний пафос – заклик Вітчизні присвятити “душі прекрасні пориви” здобуває характер глибокого людського переживання, тому що очікування “мінути вільності святий” рівняється з тим почуттям, з яким чекає “коханець молодої мінути вірного свиданья”.
Лірика про поета й поезію. В 1826 році був написаний вірш “Пророк” – своєрідний поетичний маніфест Пушкіна. Шестикрылый Серафім напутствует пророка: “Дієсловом пали серця людей”. Ця поетична формула визначає пророчу місію мистецтва: словом будити в людських серцях християнські чесноти: доброту, милосердя, терпимість, тобто “почуття добрі”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)