ПОЧУТТЯ ДОБРІ Я ЛІРОЮ БУДИВ
Милосердя складається не стільки в речовинній допомозі, скільки в духовній підтримці ближнього. Духовна ж підтримка насамперед у неосуді ближнього й повазі до його людського достоїнства.
Л. Н. Толстой
Милосердя… Якщо запитати кого-небудь, що це таке? – у більшості випадків одержиш таку відповідь: ця великодушність, доброта до людей, готовність простити або хоча б зрозуміти людину, навіть якщо він зробив щось дуже погане. Термін “милосердя” трохи застарілий, непопулярний сьогодні. Щось властиве лише колишнім часам. “Сестра
Але вилучити милосердя – значить позбавити чоловік одного з найважливіших проявів моральності: милості до поваленого й потерпілим. Згадаємо російських письменників-гуманістів: Тургенєва, Толстого, Достоєвського, Короленко й інших. Яке сузір’я імен! Кожний сказав про милосердя своє й по-своєму. Милість до приниженим, ображеним, стає для російської літератури моральною вимогою, однієї з вищих обов’язків письменника. Живе почуття жалю, провини, покаяння у Творчості письменників Росії росло й ширилося завдяки пушкінському
И довго буду тим люб’язний я народу,
Що почуття добрі я лірою будив.
Що в моє жорстоке століття восславил я Волю
И милість до занепалого призивав.
Як би не трактувати останній рядок вірша А. Пушкіна “Пам’ятник”, у кожному разі вона є прямий заклик до милосердя. Можна простежити, як у поезії й прозі своєї Пушкін наполегливо проводить цю тему.
Вся творчість Пушкіна – вище вираження цінностей загальнолюдських: любові, дружби, честі, совісті, справедливості, людського достоїнства, милосердя.
Особливо перейнята духом милосердя повість Пушкіна “Капітанська дочка”. Її можна назвати повістю про милосердя. Центральна сюжетна лінія повести – Історія взаємин Гринева й Пугачова – є насамперед історія милосердя. З милосердя починається ця історія, їм і кінчається. Згадаємо першу зустріч Гринева з Пугачовим, коли Гринев наказує віддати Пугачову свій заячий кожух. Савельич здивований. І справа не тільки в тім, що кожух доріг. Подарунок безглуздий. “Навіщо йому твій заячий кожух? Він його проп’є, собака, у першому шинку”. Так не полізе цей юнацький кожух на пугачевские “окаянні плечиська!” І Савельич прав: кожух тріскотить по швах, коли Пугачов надягає його… Однак пише Пушкін:”Бурлака був надзвичайно задоволений моїм подарунком”. Отут не в кожусі справа… Отут уперше промайнуло між офіцером Гриневым і випадним козаком Пугачовим щось інше… У подяці Гринева не просто подяка. Отут жалість, милосердя й… повага. Повага до людини і його достоїнству. І людині холодно. А людині не повинне бути холодно. Тому що він образ Божий. І ми не повинні байдуже проходити повз людину, якому холодно, тому що це блюзнірство. Все це відчув Пугачов. Тому й таке тепле напуття Гриневу: “Спасибі ваше благородіє! Нагороди вас Господь за вашу чесноту. Століття не забуду ваших милостей!” І зав’язалися між героями відносини, де вищого й нижчий єдині, де немає ні пана, ні раба, де вороги – брати. Чим можна відповісти на милість, на милосердя? Чим його виміряти? – Тільки милосердям же.
И через всі інші зустрічі Гринева й Пугачова основною темою йде саме тема милосердя. При занятті Білогірської міцності Пугачов, довідавшись Гринева, відразу помилував його, урятував від страти. “Я помилував тебе за твою чесноту”, за те, що ти зробив мені послугу…” – говорить Пугачов Гриневу. Але як нерозмірна послуга й воздаяние: склянка провина, заячий кожух і… життя, подарована офіцерові противного війська, з яким ведеться Війна.
Пугачов повинен був помилувати Гринева, тому що один раз Гринев розглянув людини в Пугачові, і не може вже забути цього Пугачов. Усе в повісті повно милосердям. Сама любов Петра Андрійовича Гринева й Марьи Іванівни Миронової – не любов – пристрасть, не любов – замилування, а християнська любов, жаления. Любить і слізно жалує Марью Іванівну, сироту, у якої не залишилося нікого близького в усьому світі, Гринев. Любить і рятує свого лицаря від жахливої долі безчестя Марья Іванівна.
Милосердний Гринев і до свого ворога (до Швабрину). Коли Гринев вириває за допомогою Пугачова Марью Іванівну з рук Швабрина, Гринев має досить підстав, щоб ненавидіти зрадника й гвалтівника. Однак от як кінчається глава “Сирота”. Напутствуемые доброю попадею Гринев зі своєї улюбленої відбувають із міцності. “Ми поїхали. У віконця комендантського будинку я побачив вартого Швабрина. Особа його зображувало похмуру злість. Я не хотів тріумфувати над приниженим ворогом і звернув очі в іншу сторону”. Тріумфувати над знищеним ворогом відповідно до християнської моралі, якою керується Гринев, соромно. Тому що, поки живо людину, Бог сподівається на нього, на його виправлення. Треба тим більше сподіватися й людині. А влаштовувати “бенкет переможців” над поваленим супротивником – хамство. Тому й відвертається Гринев. І в цьому знову милосердя цнотливої душі.
Нарешті на суді Швабрин виявляється головним – і, властиво, єдиним – обвинувачем Гринева. Швабрин зводить на Гринева свідомий і дивовижний наклеп, що загрожує останньому самим гіршим. Цікава реакція Гринева. ” Генерал велів нас вивести. Ми вийшли разом. Я спокійно глянув на Швабрина, але не сказав йому ні слова. Він посміхнувся злісної усмешкою й, піднявши свої ланцюги, випередив мене й прискорив свої кроки”. Десь слова вже неспроможні… І не тільки слова, але й будь-які жести, що чи загрожують, чи осудливі. Так глибоко може отруїти зло людську душу… І так важливо тут протиставити хвороби зла спокійний, тверезий погляд. І може бути,- Бог знає! – цей спокійний людський погляд зможе послужити опорою бентежної, одержимої, що втратила себе злочинній душі, допоможе зупинитися й не впасти в останню геенскую безодню розпачу…
Кінець повести щасливий, але не слащавая подачка читачеві “романтичної повісті”, а логічний наслідок цілісної світоглядної позиції автора, що затверджує, що мир, “лежачий у злі”, стоїть на добрі.
Пануючим принципом відносин Пушкін уважав гуманність. Гармонія між людиною й природою, усередині суспільства, у самій людині спочиває на його добрих почуттях, на здатності до сердечності й милосердя.
Шукану їм гармонію, шляхетну простоту, моральний артистизм має сама його особистість, відбита в ліричних віршах, у прозі. В “заповітній лірі”, по слову самого поета, відлилася його “душа”. У ній, як сказав Гоголь, відчувається прообраз прекрасної людини, що з’явиться на Русі, може бути через двісті років.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)