Переказ оповідання Василя Белова “Така війна”
Ваню – сина Дар’ї Румянцевій – убило на фронті в 42-м г., а папір з печаткою й незрозумілої, але вуж боляче підозрілим підписом (один гачок з петелькою) приходить більше чим через рік. І вирішує Дар’я, що папір фальшивою, підробленою якоюсь недоброю людиною. Коли через Село проїжджають цигани, Дар’я щораз ходить ворожити на Ваню. І щораз карти розкидаються як не можна краще. Виходить – живий він. І Дар’я терпляче чекає кінця війни
До ночі, узимку й восени, вона йде на стайню стерегти коней і там все думає про сина Івана Зі світанком
Дар’я ще не вийшла з віку, і з неї беруть повний податок: яйця, м’ясо, вовну, картоплю. І всі вона вже здала, дещо прикупивши, іноді замінивши одне іншим, і тільки по м’ясу значиться за нею недоїмка так грошовий податок весь целехонький, не говорячи вуж про страховку, позику й самооподаткування. По цих статтях у неї й за минулий сорок других
Голод у народі починається якось непомітно, потроху, і ніхто не сплескує руками, коли в колгоспі від виснаження вмирає перша баба. А двері тепер майже не закриваються від великого достатку жебраків. Незабаром стає зовсім нема чого є. Баби ходять у далекий, ще хлібний колгосп – міняти одяг на зерно й картоплю. У Дар’ї є гарний напівшерстяний Іванов костюм. Іван купив його за три тижні до війни, не встиг і паплюжити вдосталь. Коли Дар’ї стає невмоготу й починає боляче боліти серце, вона виносить костюм із сінника й ловить далекий, забиває вже затхлістю скрині Ванюшин запах. Раз, вивернувши кишені, бачить копієчку й махорковий пилок і потім довго сидить, розхвильована, з полегшуючими слізьми. А копієчку ховає всахарницу.
На Перше травня сільський дедко, сивий бухтинник Миша, купує її єдину живність, що залишилася, – козу. Половину ціни Дар’я бере грішми (і відразу віддає їх финагенту), половину – картоплею. І ділить картоплю теж навпіл: кошик на харчування, кошик на насіння. Але щоб не вмерти, доводиться варити в самоварі й цій насінній картоплі. Нарешті Дар’я вирішується: іде з бабами, вимінює Іванов костюм на полмешка картоплі й обрізками саджає півтори гряд. А кошиком обрізаних картоплин, що залишилися, харчується до самої Казанської
Наступає літо. Дар’я щодня ходить із бабами косити, а на привалах гріє на сонечку опухлі ноги. Її увесь час тягне в сон, кружляється голова й тонко, по-вигарному дзенькає у вухах. Удома Дар’я розмовляє із самоваром, як раніше розмовляла з козою або з підпільною мишкою (мишка в її хаті тепер не живе).
И раптом до Дар’ї знову приходить Пашка Куверик і вимагає заплатити гроші. Одна ти, говорить, у всім селі злоупорничаешь. Більше Пашка чекати не має наміру: прийде, видно, вживати заходів. Діловито оглянувши хату, він починає описувати майно, потім несе те, що знаходить коштовним, – два фунти вовни й самовар. Дар’я, плача, благає залишити їй самовар: “Століття буду Бога за тебе молити, Пашенька”, але Кувери й слухати не хоче
Без самовара в хаті стає зовсім неприютно й порожньо. Дар’я плаче, але й сльози в очах кінчаються. Вона гризе м’яку, изросшую в землі картоплину, ще одну. Лежачи на печі, Дар’я намагається відокремити ява від сну й ніяк не може. Далекі громи здаються їй шумом широкої, що йде двома смугами війни. Війна представляється Дар’ї у вигляді двох нескінченних рядів солдат з рушницями, і ці солдати по черзі стріляють друг у друга. А Іван – на горушке, і в нього чомусь немає рушниці. Дар’я болісно хоче окликнути його, щоб він скоріше взяв рушницю, але лементу не виходить. Вона біжить до сина, так ноги не слухаються й щось важке, всесильне заважає їй. А ряди солдатів усе далі й далі…
На третій або четвертий день Сурганиха бачить у магазині виставлений на прилавку Дарьин самовар. “Біс цей Куверик, – думає Сурганиха, – самовар відняв у баби”. На косовиці вона розповідає про самовар бабам, з’ясовується, що Дар’я вже третій день не виходить у поле. Баби з усією села збирають хто скільки може й, викупивши самовар, задоволені, ідуть до Дарьиной хати, так тільки господарки в ній немає. “Видно, сердешна, по мирі пішла”, – говорить Сурганиха.
За літо через село йдуть сотні жебраків: старих, дітей, бабусь. Але Дар’ю ніхто не бачив, і додому вона не вертається. І тільки взимку до села доходить слух, що кілометрах у десятьох звідси, у сіннику на лісовому пустищі, знайшли якусь мертву бабу. Шматочки в її кошику вже висохнули, і одяг на ній була літня. Баби одноголосно вирішують, що це обов’язково і є ихняя Дар’я. Але старий Миша тільки підсміюється над бабами: “Так хіба мало таких бабів по матушке-расее? Коли вважати цих бабів, дак, мабуть, і цифров не вистачить”.
А може, і праві вони, ці баби, хто знає? Вони, баби, майже завжди бувають праві, особливо коли на землі така війна…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)