Переказ оповідання Буніна Антоновські яблука – Глава друга

“Ядреная антонівка – до веселого року”. Сільські справи гарні, якщо антонівка вродилася: виходить, і хліб уродився… Пригадується мені врожайний рік

На ранній зорі, коли ще кричать півні й по^-чорному димляться хати, розгорнеш, бувало, вікно в прохолодний сад, наповнений лілуватим туманом, крізь який яскраво блищить подекуди ранкове сонце, і не стерпиш – велиш скоріше сідлати кінь, а сам побіжиш умиватися на ставок. Дрібне листя майже вся облетіла із прибережних лозин, і суки протягають на бірюзовому небі. Вода під лозинами стала

прозора, крижана й начебто важка. Вона миттєво проганяє нічну лінь, і, умившись і поснідавши в людський із працівниками гарячими картошками й чорним хлібом з великою сирою сіллю, з насолодою почуваєш під собою слизьку шкіру сідла, проїжджаючи по Висілках на полювання

Осінь – пора престольних свят, і народ у цей час прибраний, задоволений, вид села зовсім не той, що в іншу пору. Якщо ж рік урожайний і на гумнах піднімається ціле золоте місто, а на ріці лунко й різко гогочуть по ранках гусаки, так у селі й зовсім не погано. До того ж наші Висілки спокон століттю, ще із часів дідуся, славилися “багатством”. Старі

й баби жили у Висілках дуже подовгу – перша ознака багатого села, – і були весь високий, більший і білі, як лунь. Тільки й чуєш, бувало: “Так, – от Гафія вісімдесят три годочка відмахала!” – або розмови в такому роді:

– И коли це ти вмреш, Панкрат? Мабуть тобі років сто буде?

– Як изволите говорити, панотець?

-і Скільки тобі років, запитую!

– А не з, панотець

– Так Платона Аполлонича-то пам’ятаєш?

– Як з, панотець, – виразно пам’ятаюся

– Ну, от бачиш. Тобі, виходить, ніяк не менше ста

Старий, що коштує перед паном витягнувшись, лагідно я винувато посміхається. Що ж, мол, робити, – винуватий, зажився. І він, імовірно, ще більше зажився б, якби не об’ївся в Петрівки цибулі

Пам’ятаю я й бабу його. Всі, бувало, сидить на лавочці, на ганку, зігнувшись, трясучи головою, задихаючись і тримаючись за ослін руками, – усе про щось думає. “Про добро своєму мабуть”, – говорили баби, тому що “добра” у неї в скринях було, щоправда, багато. А вона начебто й не чує; підсліпувато дивиться кудись удалину з-під смутно піднятих брів, трясе головою й точно силкується згадати щось. Більша була баба, вся якась темна. Понева – ледве не минулого сторіччя, чуньки – покійницькі, шия – жовта й висохла, сорочка з каніфасовими косяками завжди біла-біла, – “зовсім хоч у труну клади”. А біля ганку великий камінь лежав: сама купила собі на могилку, так само як і саван, – відмінний саван, з ангелами, із хрестами й з молитвою, надрукованої по краях

Під стать старим минулого й двори у Висілках: цегельні, строєні ще дідами. А в багатих мужиків – у Савелія, у Гната, у Дрона – хати були у дві-три зв’язків, тому що ділитися у Висілках ще не було моди

У таких сім’ях водили бджіл, пишалися жеребцем-битюгом сивих-залізних кольорів і тримали садиби в порядку. На гумнах темніли густі й гладкі конопляники, стояли клуні й клуні, криті вприческу; у пуньках і амбарчиках були залізні двері, за яких зберігалися полотна, прядки, нові кожушки, складальна збруя, міри, окуті мідними обручами. На воротах і на санках були випалені хрести. І пам’ятаю, мені порию здавалося надзвичайно привабливим бути мужиком. Коли, бувало, їдеш сонячним ранком по селу, усе думаєш про те, як добре косити, молотити, спати на гумне в ометах, а у свято встати разом із сонцем, під густий і музичний благовіст із села, умитися біля бочки й надягти чисту замашную сорочку, такі ж портки й незламні чоботи з підківками. Якщо ж, думалося, до цього додати здорову й гарну дружину у святковому уборі так поїздку до обідні, а потім обід у бородатого тестя, обід з гарячою бараниною на дерев’яних тарілках і про ситниками, зі стільниковим медом і брагою, – так більше й бажати неможливо!

Склад середнього дворянського життя ще й за моєї пам’яті, – дуже недавно, – мав багато загального зі складом багатого мужицького життя по своїй домовитості й сільському старосвітському благополуччі. Така, наприклад, була садиба тітки Ганни Герасимівни, що жила від Виселок верстах у дванадцятьох. Поки, бувало, доїдеш до цієї садиби, уже зовсім збіднюється. Із собаками на зграях їхати доводиться кроком, та й поспішати не хочеться, – так весело у відкритому полі в сонячний і прохолодний день! Місцевість рівна, видно далеко. Небо легке й таке просторе й глибоке. Сонце блискає збоку, і дорога, укочена після дощів возами, замаслилася й блищить, як рейки. Навколо розкидаються широкими косяками свіжої, пишно-зелені озимини. Здійметься откуда-нибудь яструбок у прозорому повітрі й завмре на одному місці, тріпотячи гострими крильцями. А в ясну далечінь тікають чітко видні телеграфні стовпи, і дроту їх, як срібні струни, сковзають по схилі ясного неба. На них сидять кобчики, – зовсім чорні значки на нотному папері

Кріпосного права я не знав і не бачив, але, пам’ятаю, у тітки Ганни Герасимівни почував його. В’їдеш у двір і відразу відчуєш, що отут воно ще цілком живо. Садиба – невелика, але всією старою, міцною, оточеною столітньою березами й лозинами. Надвірних будівель – невисоких, але домовитих – безліч, і всі вони точно злиті з темних дубових колод під солом’яними дахами. Виділяється величиною або, краще сказати, довжиною тільки почорніла людська, з якої визирають останні могікани двірського стану – якісь старі старі й баби, старезний кухар у відставці, схожий на Дон-Кихота.

Всі вони, коли в’їжджаєш у двір, підтягуються й низько кланяються. Сиві кучері, що направляються від каретного сараю взяти коня, ще в сараю знімає шапку й по всьому дворі йде з оголеною головою. Він у тітки їздив форейтором, а тепер возить її до обідні, – узимку у візку, а влітку в міцним, окутим залізом візку, начебто тих, на яких їздять попи. Сад у тітки славився своею занедбаністю, солов’ями, горлинками і яблуками, а будинок – дахом. Стояв він на чолі двору, у самого саду, – галузі липнув обіймали його, – був невеликий і приосадкуватий, але здавалося, що йому й століттю не буде, – так грунтовно дивився він з-під своєї незвичайно високого й товстого солом’яного даху, що почорніла й затверділа від часу. Мені його передній фасад представлявся завжди живим: точно стару особу дивиться з-під величезної шапки западинами око, – вікнами з перламутровими від дощу й сонця стеклами. А з боків цих очей були ганку, – два старих більших ганки з колонами. На фронтоні їх завжди сиділи ситі голуби, тим часом як тисячі горобців дощем пересипалися з даху на дах… І затишно почував себе гість у цьому гнізді під бірюзовим осіннім небом!

Увійдеш у будинок і насамперед почуєш захід яблук, а потім уже інші: старих меблів цінної деревини, сушених липових кольорів, що із червня лежить на вікнах… У всіх кімнатах – у лакейської, у залі, у вітальні – прохолодно й сутінно: це тому, що будинок оточений садом, а верхні стекла вікон кольорові: сині й лілові. Усюди тиша й чистота, хоча, здається, крісла, столи з інкрустаціями й дзеркала у вузенькій і крученій золотій рамах ніколи не рушали з місця. І от чується покашливанье: виходить тітка. Вона невелика, але теж, як і всі навкруги, міцна. На плечах у неї накинута більша перська шаль. Вийде вона важливо, але привітно, і зараз же під нескінченні розмови про старовину, про спадщини починають з’являтися частування: спершу “дули”, яблука, – антонівські, “біль-бариня”, боровинка, “плодовитка”, – а потім дивний обід: вся наскрізь рожева варена шинка з горошком, фарширована курка, індичка, маринади й червоний квас, – міцний і сладкий-пресладкий… Вікна в сад підняті, і відтіля віє бадьорою осінньою прохолоддю…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ оповідання Буніна Антоновські яблука – Глава друга

Categories: Скорочені твори

Links