Переказ оповідання Бредбери “Суничне віконце”

Йому снилося, що він закриває парадні двері з кольоровими стеклами – отут і суничні стекла, і лимонні, і зовсім білі, як Хмари, і прозорі, як джерело. Дві дюжини різнобарвних квадратиків обрамляють велике скло посередине; одні кольором як вино, як настойка або фруктове желе, інші – прохолодні, як крижинки. Пам’ятається, коли він було зовсім ще маля, батько підхоплював його на руки й говорив:

– Дивися!

И за зеленим склом увесь світ ставав смарагдовим, точно мохи, точно літня м’ята

– Дивися!

Бузкове скло обертало перехожих

у грона бляклого винограду. І нарешті суничне віконце в будь-яку пору обмивало місто теплою рожевою хвилею, огортало червоним світанковим серпанком, а свіжоскошена галявина ставала точнісінько килим з якого-небудь перського базару. Суничне віконце, найкраще із всіх, покривало рум’янцем бліді щоки, і холодний осінній дощ теплішав, і лютнева заметіль спалахувала вихрами веселих вогників

– А-Ах…

Онпроснулся.

Хлопчики розбудили його своєю неголосною розмовою, але він ще не зовсім опам’ятався від сну й лежав у темряві, слухав, як сумно звучать їхнього голосу… Так бурмоче вітер, здіймаючи

білий пісок із дна пересохлих морів, серед синіх пагорбів… І тоді він згадав

Ми на Марсі

– Що? – скрикнула спросоння дружина

А він і не помітив, що сказав це вголос; він намагався лежати зовсім тихо, боявся шелохнуться. Але вже верталося почуття реальності й з ним дивне заціпеніння; от дружина встала, бродить по кімнаті, точно примара: те до одного вікна підійде, то до іншого:- а вікна в їх збірному металевому будиночку маленькі, прорізані високо, – і подовгу дивиться на ясні, але чужі зірки

– Кэрри, – прошептав він

Вона не чула

– Кэрри, – пошепки повторив він, – мені треба сказати тобі… цілий місяць збирався. Завтра… завтра ранком у нас буде…

От якби сонце ніколи не заходило, думав він, якби ночей зовсім не було… адже вдень він збиває збірні будинку майбутнього селища, хлопчики в школі, а Кэрри клопоче по господарству – збирання, готування, город… Але після заходу сонця вже не треба рихлити клумбам, забивати цвяхи або вирішувати задачки, і тоді в темряві, як нічні птахи, до усім злітаються спогади

Рухаючись як у сні, вона відкривала ящики комода, виймала стопки носових хусток, білизна, сорочки й укладала на комод зверху – машинально, не дивлячись. Скільки разів уже так бувало, звичка. Скаже так, дістане речі з комода й довго коштує мовчачи, а потім забере все на місце й із застиглою особою, із сухими очами знову ляже, буде думати, згадувати. Ну а раптом настане така ніч, коли вона спустошить всі ящики й візьметься за старі валізи, що складено гіркою в стіни?

– Боб… – У її голосі не чутно гіркоти, він тихий, рівний, тьмяний, як місячне світло, при якому видно кожний її рух. – За ці півроку я вуж скільки разів по ночах так говорила, просто сором і сором. У тебе робота важка, ти будуєш місто. Коли людина так важко працює, дружина не повинна йому плакатися й жили з нього тягти. Але треба ж душу відвести, не можу я мовчати. Найбільше я знудьгувалася по дріб’язках. По дурниці якийсь, сама не знаю. Пам’ятаєш гойдалка в нас на веранді? І плетену качалку? Удома, в Огайо, літнім вечором сидиш і дивишся, хто мимо пройде або проїде. І наше піаніно розстроєне. І який-ніякий кришталь. И меблі у вітальні… Ну так, звичайно, вона вся стара, громіздка, незграбна, я й сама знаю… І китайська люстра з підвісками, як подме вітер, вони й дзенькають. А в літній вечір сидиш на веранді й можна перемовитися слівцем із сусідами. Все це дурниця, дурості… все це неважливо. Але чомусь, як прокинешся о третій годині ночі, відбою немає від цих думок. Ти мене прости

– Так хіба ти винувата, – сказав він. – Марс – місце чуже. Отут всі не як удома – і пахне чудно, і на око незвично, і на дотик. Я й сам ночами про це думаю. А на Землі яке славне наше містечко!

– Навесні й улітку весь у зелені, – підхопила дружина. – А восени все жовте так червоне. І будинок у нас був славний. І який старий. Господи, років вісімдесят, а те й всі дев’яносто! По ночах, бувало, я все слухала, він начебто розмовляє, шепотить. Дерево-Те сухе – і поруччя, і веранда, і пороги. Тільки торкни – і відгукнеться. Кожна кімната на свій лад. А якщо в тебе весь будинок розмовляє, це як сім’я: зібралися вночі навколо рідні й колишуть – спи, мол, засни. Таких будинків нині не будують. Треба, щоб у будинку жило багато народу – батьки, діди, онуки, тоді він з роками й обживеться, і зігріється. А ця наша коробка… так вона й не знає, що я отут, їй усе єдино, жива я або померла. І голос у неї бляшаний, а жерсть – вона холодна. У неї й пор таких ні, щоб роки вбралися. Льоху ні, нікуди відкладати припаси на майбутній рік і ще на потім. І горища немає, нікуди прибрати всякий мотлох, що залишилося з минулого року й що було ще до твого народження. Знаєш, Боб, от було б у нас отут хоч трошки старого, звичного, тоді й з усім новим можна б зжитися. А коли все-вся нова, чуже, кожна малість, так вовек не звикнеш

– Кэрри, я вчинив одну несусвітню дурість. Всі ці місяці я ночами слухаю, як ти тужиш за будинком, і хлопчики теж прокидаються й шепотяться, і вітер свистить, і за стіною Марс, морячи ці висохлі… і… – Він запнувся, важко ковтнув. – Ти повинна зрозуміти, що я таке зробив і чому. Місяць назад у нас були в банку гроші, заощадження за десять років, отож, я їх витратив всі як є, без залишку

– Боб!!!

– Я їх викинув, Кэрри, слово честі, пустив на вітер. Думав усіх порадувати. А от зараз ти так говориш, і ці распроклятые валізи отут коштують, і…

– Як же так, Боб? – Вона повернулася до нього. – Стало бути, ми стирчали тут, на Марсі, і терпіли тутешнє життя, і відкладали кожний гріш, а ти взяв так всі відразу й просадив?

– Сам не знаю, може, я просто рехнулся, – сказав він. – Слухай, до ранку вже недалеко. Устанемо раніше. Підеш із мною й сама побачиш, що я зробив. Нічого не хочу говорити, сама побачиш. А якщо це все зрячи – ну що ж, валізи – от вони, а ракета на Землю йде чотири рази внеделю.

Кэрри не ворухнулася

– Боб, Боб… – шепотіла вона

– Не говори зараз, не треба, – попросив чоловік

– Боб, Боб…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Переказ оповідання Бредбери “Суничне віконце”

Categories: Скорочені твори

Links