Переказ циклу Василя Белова “Плотницкие оповідання”

Березень 1966 м; Тридцатичетирехлетний інженер Костянтин Платонович Зорин згадує, як його, вихідця із села, принижували міські бюрократи і як колись зненавидів він все сільське. А тепер тягне назад, у рідне Село, от і приїхав він сюди у відпустку, на двадцять чотири дні, і хочеться лазню палити щодня, але його лазня занадто стара, а відновити її поодинці, незважаючи на плотницкую закваску, придбану в школі ФЗО, Зорин не може й тому звертається по допомогу до сусіда-старого Олеше Смолину, так тільки той не поспішає прийматися за справу, а замість цього

розповідає Зорину про своєму дитинстві

Народився Олеша, як Христос, у телячому хліву й саме на саме Різдво. А грішити його змусив піп: не вірив, що в Олеши немає гріхів, і боляче бив за вуха, от і вирішив той згрішити – украв батьківський тютюн і став курити. І відразу покаявся. А як почав Олеша грішити, жити полегшало, стібати враз перестали, але тільки пішла в його житті з тих пор усяка путанка…

Наступного дня Зорин і Смолин, взявши інструменти, ідуть ремонтувати лазню. Повз них проходить сусід, Авинер Павлович Козонков, сухожильний старий із жвавими очами. Олеша грає Авинера, говорячи, що в того

корова нібито нестельная й що він залишиться без молока. Козонков, не розуміючи гумору, злиться й загрожує Олеше, що напише куди треба про сіно, накошене Смолиним без дозволу, і що сіно в нього відберуть. У відповідь Олеша говорить, що Авинер з дозволу сільради косить на цвинтар – небіжчиків грабує. Смолин і Козонков остаточно сваряться, але коли Авинер іде, Олеша зауважує: все життя в них з Авинером суперечки. З малолітства так. А жити друг без дружки не можуть

И починає Смолин розповідати. Олеша й Авинер – однолітки. Якось хлопці робили пташок із глини й фуркали – хто далі. А Авинер (тоді ще Винячи) набрав глини більше всіх, насадив на вербовий прут так прямехонько у Федуленково вікно, стекло так і бризнуло. Всі, звичайно, бігти. Федуленок – з хати, а Винячи один на місці залишився й тільки присуджував: “Геть оне в полі побігли!” Ну, Федуленок і ринувся за ними, і Олешу наздогнав. Та й прикінчив би, якщо б не Олешин батько

У Дванадцять років Винька й Олеша парафіяльну школу скінчили, так Винька на своєму гумне все ворота матюгами списав – почерк у нього був, як у земського начальника, а від роботи Винька намагався увильнуть, навіть плуг батьківський псував, аби тільки гній у борозну не кидати. І коли його батька пороли за несплату податей, Винячи бігав дивитися, так ще й хвастався: бачив, мов, як тятьку пороли й він на колодах прив’язаний смикався… А потім відправився Олеша в Питер. Там майстри-теслі били його сильно, але працювати навчили

Після сутички з Олешей Авинер у лазні не показується. Зорин, почувши, що до Козонкову приїхала дочка Анфея, відправляється в гості. Авинер напуває свого шести – або семирічного онука горілкою, а сам, п’яний, розповідає Зорину про те, як спритний він був у молодості – обманював всіх навколо й навіть з-під кутів тільки що закладеної церкви гроші витягся

На наступний ранок Олеша на лазню не є. Зорин іде до нього сам і довідається, що від Олеши вимагають іти в ліс – рубати ветошний корм (це результат підступу Козонкова: він адже й про роботу магазина щотижня скаргу строчить). Тільки після обіду Зорин приходить ремонтувати лазню й знову починає розповідати. Цього разу про те, як Козонков захотів женитися, так невестин батько відмовив йому: на Авинерових розвальнях завертки мотузкові, так на першій же горушке, дивишся, той^-те-завертк-те й лопне…

Потім Олеша розповідає про свою любов. У Таньки, Федуленковой дочки, коса густа була, нижче пояса. вуха білі. А ока – навіть і не ока, а два омутка, те сині, те чорні. Ну, а Олеша боязкий був. І якось в Успеньев день після свята мужики напилися, а хлопці спали на повети неподалік від дівок. Винька тоді п’яним прикинув, а Олеша став проситися під полог, де збиралися спати Олешина двоюрідна да Танька. Отут той^-те-двоюрідний^-те й шаснула в хату: самовар, мов, забула закрити. І назад не вийшла – догадлива вона була. А Олеша, весь від страху тремтячи, – до Таньке, так та стала вмовляти його піти… Олеша сдуру й пішов на вулицю. Проплясался, а коли вже над ранок зайшов на поветь, почув, як Винька під пологом його Таньку жамкает. І як цілуються. А двоюрідна, обсміявши Олешу, сказала, що Танька веліла його знайти, так тільки де той^-те-знай-те? Начебто століття не плясивал.

Олеша закінчує своє оповідання. Мимо проїжджає вантажівка, водій ображає Смолина, однак Олеша лише захоплюється ним: молодець, відразу видно – нетутешній. Зорин, злити й на водія й на беззлобність Смолина, іде не попрощавшись

Козонков, придя до Смолину, розповідає, як з вісімнадцятого року став він правою рукою Табакова, уповноваженого фінвідділу Рика. І сам із дзвіниці дзвін спехивал, так ще й маленький нестаток відтіля справив, з той^-те-дзвіниц-те. І в групці бідноти, створеної, щоб вивести кулаків на чисту воду й відкрити в селі класову війну, Авинер теж брав участь. Так тепер товариш Табаков, говорять, на персональній живе, і Козонков цікавиться, чи не можна і йому теж персональну? От і документи всі зібрані… Зорин дивиться документи, але їх явно недостатньо. Авинер скаржиться, що посилав, мов, заява на персональну в район, так загубили там: навкруги одна плутня так бюрократство. Але ж Козонков, уважай, з вісімнадцятого року на керівних роботах – і секретарем у сільраді, і бригадиром, два роки “зав. мэтээф працював, а потім у сельпе” всю війну позики поширював. І наган у нього був. Якось повздорил Козонков з Федуленком – наганом загрожував, а потім домігся, щоб того в колгосп не прийняли: дві корови, два самовари, будинок двоежилой. І отут Федуленка, як одноосібника, таким податком обклали… Авинер іде. Будинок Федуленка, де була контора колгоспу, дивиться порожніми, без рам, віконцями. А на князьке сидить і мерзне настовбурчена ворона. Їй нічого не хочеться робити

Відпустка Зорина підходить до кінцю. Олеша працює на совість і тому повільно. І розповідає він Зорину, як направляли їх, бувало, на трудгужповинность – дороги будувати, як гнали те на лісозаготівлю, то на сплав, а потім ще треба було в колгоспі хліб посіяти, так тільки виходило на чотири тижні пізніше потрібного. Згадує Олеша, як прийшли описувати майно Федуленка. Будинок – з молотка. Всю сім’ю – у посилання. Коли прощалися, Танька до Олеше при всьому народі підійшла. Так як заплаче… Відвезли їх у Печору, було від них на початку два або три листи, а потім – ні слуху ні духу. Олеше тоді Винька Козонков кулацкую агітацію приписав, і мучили Смолина сильно. Та й тепер Олеша не зважується розповісти Зорину все до кінця – той адже “партейний”.

Лазня виявляється готовою

Зорин хоче розрахуватися з Олешей, але той начебто не чує. Потім вони разом паряться. Зорин спеціально для Олеши включає транзистор, обоє слухають “Прекрасну мірошничку” Шуберта, а потім Зорин дарує транзистор Олеше.

Перед від’їздом до Зорину приходять Олеша й Авинер. Випивши, вони починають сперечатися про колективізації. Олеша говорить, що в селі було не три шари – кулак, бідняк і середняк, – а тридцять три, згадує, як у кулаків записали Кузю Перьева (у нього й корова^-те не було, так тільки Табакова обматерил у свято). А за словами Авинера, Смолина самого варто було б разом з Федуленком – під корінь: “Ти контра була, контра і є”. Доходить до бійки. Авинер стукає об стіну Олешиной головою. З’являється Настасья, дружина Олеши, і веде його додому. іде й Авинер, присуджуючи: “Я за дисциплинку рідному братові… голови не пошкодую… Відлетить убік!”

У Зорина починається грип. Він засипає, потім встає й, похитуючись, іде до Смолину. А там сидять і мирно розмовляють… Авинер і Олеша.

Смолин говорить, що обоє вони в одну землю підуть, і просить Авинера, якщо Олеша вмре раніше, зробити йому труна честь по честі – на шипах. І Козонков просить Смолина про тім же, якщо Олеша його переживе. А потім обоє, хилячи сивого голови, тихо, струнко заспівують стародавню протяжливу пісню. Зорин не може їм підтягти – він не знає ні слова із цієї пісні…