Основні теми лірики Ф. И. Тютчева
Видатний росіянин лірик Федір Вербанович Тютчев був у всіх відносинах протилежністю своєму современнику й майже ровесникові Пушкіну. Якщо Пушкіна справедливо називають “сонцем російської поезії”, то Тютчев – “нічний” поет. Хоча Пушкін і надрукував у своєму “Сучаснику” в останній рік життя більшу добірку віршів тоді нікому не відомого, що находились на дипломатической службі в Німеччині поета, навряд чи вони йому дуже сподобалися. Хоча там були такі шедеври, як “Бачення”, “Безсоння”, “Як океан объемлет куля
Але головне в Тютчева – не зображення, а осмислення природи – філософська лірика, і друга його тема – життя людської душі, напруженість любовного почуття. Єдність
Такі стихотворенію “Безсоння”, “Бачення”, “Последний катаклізм”, “Як океан объемлет куля земний”, “Про що ти виєш, ветр ночний?.. “. Уночі в бодрствующего поета відкривается внутрішнє пророче зрение, і за спокоєм денної природи він прозріває стихію хаосу, чреватого катастрофами й катаклізмами. Він слухає всесвітнє мовчання покинутої, осиротелой життя (взагалі життя людини на землі для Тютчева є примару, сон) і оплакує наближення загальної останньої години: И наше життя коштує перед нами, Як примара, на краю землі.
У той же час поет визнає, що голос хаоса, що слили вночі, хоча й незрозумілий, нечутний для людини, але глибоко родинний настрою його збентеженої душі. ПРО, страшних пісень цих не співай Про древній хаос, про рідний! – заклинає поет “ветр нічний”, але продолжает вірш так: Як жадібно мир душі нічний Слухає повести улюбленої! Така подвійність природна: адже в душі людини тої ж бури, “під ними (тобто під людськими почуттями) хаос ворушиться”; той же “рідний”, що й в окружающем світі.
Життя людської душі повторює й відтворює стан природи – думка віршів філософського цикла: “Цицерон”, “Як над горячею золою”, “Душу моя – елізіум тіней”, “Не те, що мнете ви, природа!”, “Сльози людські”, “Хвиля й дума”, “Два голоси”. У житті человека й суспільства тої ж бури, ніч, закат, панує доля (про цьому стихотворение “Цицерон” зі знаменитої формулой “Блаженний, хто відвідав цей мир у його мінути фатальні”). Звідси гостре ощущение кінцівки буття (“Як над горячею золою”), визнання безнадійності (“Два голоси”). Виразити ж все це й тим більше бути зрозумілим і почутим людьмі неможливо, у цьому Тютчев треба розповсюдженій романтичній ідеї принципової незрозумілості юрбі прозрінь поета.
Настільки ж катастрофічна й згубна для людини любов (“ПРО, як убийственно ми любимо”, “Приречення”, “Остання любов”). Звідки ж у Тютчева всі ці “страсті фатальні”? Вони визначені епохой великих історичний^-історичних-історичні-соціально-історичних катаклизмов, у яку жив і затворів поет.
Проратим увага, що періоди творчої активності Тютчева доводяться на рубіж 30-х років XIX століття, коли революционная активність і в Європі, і в Росії пішла на спад і затвердилася миколаївська реакція, і на кінець 40-х років, коли по Європі знову прокотилася хвиля буржуазних революцій. Розберемо вірш “Я лютеран люблю богослуженье”, датоване 16 сентября 1834 року. Чим залучила православного християнина Тютчева віра німецьких протестантів, послідовників зачинателя європейської Реформації Мартіна Лютера? Він побачив в обстановці отправления їхнього культу настільки родинну його душе ситуацію загального кінця: “Зібравшишиеся в дорогу, Востаннє вам віра має бути”. Тому так “порожній і голий” її будинок (а в першій строфі – “Цих голих стін, цієї храмини порожній”).
Разом з тим у цьому вірші Тютчев з потрясающей силою виразив зміст будь-який религии: вона готовить людину, його душу до останнього відходу. Адже смерть із религиозной точки зору – благо: душу возвращается у своє божественне лоно, з доторого вийшла при народженні. Християнин повинен бути всяка мить готова до цього. Він і ходить у Божий храм потім, щоб подготовить до цього душу: Але година настала, пробив… Молитеся Богові, В останньої раз ви молитеся тепер.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)