Ліричний герой лірики Ф. И. Тютчева
Видатний росіянин лірик Федір Іванович Тютчев був у всіх відносинах протилежністю своєму сучасникові й майже ровесникові Пушкіну. Якщо Пушкін одержав дуже глибоке й справедливе визначення сонця російської поезії, то Тютчев нічний поет. Хоча Пушкін і надрукував у своєму Сучаснику в останній рік життя більшу добірку віршів тоді нікому не відомого, що находились на дипломатичній службі в Німеччині поета, навряд чи вони йому дуже сподобалися. Хоча там були такі шедеври, як Бачення, Безсоння, Як океан обемлет куля земний, Останній катаклізм, Цицерон,
З поезією Тютчева ми знайомимо в початковій школі, це вірші про природу, пейзажна лірика. Але головне в Тютчева не зображення, а осмислення природи філософська лірика, і друга його тема життя людської душі, напруженість любовного почуття. Єдність його ліриці надає емоційний тон постійна неясна тривога, за якого коштує неясне, але незмінне
Поряд з нейтральними в емоційному плані пейзажними замальовками, природа в Тютчева катастрофічне й сприйняття її трагедійно. Такі вірші Безсоння, Бачення, Останній катаклізм, Як океан объемлет куля земний, Про що ти виєш, ветр нічний… Уночі в бодрствующего поета відкривається внутрішній пророчий зір, і за спокоєм денної природи він бачить стихію хаосу, чреватого катастрофами й катаклізмами. Він слухає всесвітнє мовчання покинутого, посиротілого життя (взагалі життя людини на землі для Тютчева є примару, сон) і оплакує наближення загальної останньої години:
И наше життя коштує перед нами,
Як примара, на краю землі
У той же час поет визнає, що голос хаосу, що слишли вночі, хоча й незрозумілий, глухий для людини, але й глибоко родинний настрою його збентеженої душі
ПРО, страшних пісень цих не співай
Про древній хаос, про рідний!
Заклинає поет ветр нічний, але продовжує вірш так:
Як жадібно мир душі нічний
Слухає повести улюбленої!
Така подвійність природна: адже в душі людини тієї ж бури, під ними (тобто під людськими почуттями) хаос ворушиться, той же рідний, що й у світі навколишнє середовище
Життя людської душі повторює й відтворює стан природи думка віршів філософського циклу: Цицерон, Як над горячею золою, Душу миючи елізіум тіней, Не те, що мнете ви, природа!.., Сльози людські, Хвиля й дума, Два голоси. У житті людини й суспільства тієї ж бури, ніч, захід, панує доля (про це вірш Цицерон зі знаменитою формулою: Блаженний, хто відвідав цей мир у його хвилини фатальні). Звідси гостре відчуття кінця буття (Як над горячею золою), визнання безнадійності (Два голоси). Виразити ж все це й тим більше бути зрозумілим і почутими людьми неможливо, у цьому Тютчев треба розповсюдженій романтичній ідеї принципової незрозумілості юрбі прозрінь поета
Настільки ж катастрофічна й згубна для людини любов (ПРО, як убийственно ми любимо, Приречення, Остання любов). Звідки ж у Тютчева всі ці страсті роковиеони визначені епохою великих соціально-історичних катаклізмів, у яку жив і затворів поет. Оборотний увага, що творча активність Тютчева доводиться на рубіж 2030-х років, коли революційна активність і в Європі, і в Росії пішла на спад і затвердилася миколаївська реакція, і на кінець 40-х років, коли по Європі знову прокотилася хвиля буржуазних революцій
Розберемо вірш Я лютеран люблю богослуженье, датоване 16 вересня 1834 року. Чим залучила православного християнина Тютчева віра німецьких протестантів, послідовників зачинателя європейської Реформації Мартіна Лютера. Він побачив в обстановці відправлення їхнього культу настільки родинну його душі ситуацію загального кінця: Ті, що зібралися в дорогу, востаннє вам віра має бути. Тому так порожній і голий її будинок (а в першій строфі Цих голих стін, цієї храмини порожній). Разом з тим у цьому вірші Тютчев із приголомшливою силою виразив зміст будь-якої релігії: вона готовить людину, його душу до останнього відходу. Адже смерть із релігійної точки зору благо: душу вертається у своє божественне лоно, з якого вийшла при народженні. Християнин повинен бути всяка мить готова до цього. Він і ходить у Божий храм потім, щоб підготувати до цього душу
Але година настала, пробив…
Молитеся Богу,
В останньої раз ви молитеся тепер.
Поет прагне, насамперед, показати мир людської душі, усвідомити, є чи якийсь зміст в існуванні. У лірику Тютчева часто зустрічається протиставлення вічного й миттєвого, що завжди відроджується природи й короткого людського життя. Поет не як філософське, умоглядне поняття, а як реальність сприймає Нескінченність, Вічність. У цій Вічності життя людський лише короткий спалах
Це парадоксально, але одночасно з незначністю індивідуального буття Тютчев відчуває і його колосальність: Я, цар землі, приріс до землі, По височінях створіння, як Бог, я крокував… Подібна роздвоєність взагалі властива поетові. Для нього в кожного поетичного поняття є виворіт: гармонія хаос, любов смерть, віра безвір’я. Людина завжди перебуває між небом і землею, між удень і вночі, на порозі подвійного буття. Душу завжди мешканка двох мирів
Може бути, це сприйняття особистості на грані двох мирів і пояснює пристрасть Тютчева до образа сну, сновидіння, де людин як ніколи наближається до границі двох різних життів. Сон у сприйнятті поета теж неоднозначний. З однієї сторони це якась форма існування, близька до хаосу (частий образ у Тютчева). В одному з віршів Сон близнюк Смерті. З іншого боку, сон може бути й благодатним, і чарівним, і по-дитячому^-прекрасним
Подвійність Тютчева яскраво виявилася у вірші Сон на море. Він пише:
…Я, сонний, був відданий всієї примхи хвиль
Дві безмежності були в мені,
И мною свавільно грали оне.
И в тім же вірші:
По височінях створіння, як Бог, я крокував,
И мир під мною недвижний сіяв
Всі ці способи-символи не тільки говорять про існування людини на границі сну й вияви, спокою й бури, але також показують ту величезну роль, що людина грає у світобудові. Дивне сполучення, так властиве Тютчеву: він підпорядкований примхи хвиль і в той же час крокує по височінях створіння
Тютчев ніколи не утомлювався говорити про те, що людина частина природи, її невіддільна частка. У той же час, особливо в ранній творчості, вона зауважував, що в людини існує потреба піти від юрби, усамітнитися в собі:
Лише жити в собі самому вмій
Є цілий мир у душі твоєї…
Цей мотив знову звучить у вірші Душу миючи Елізіум тіней… Душу цурається живого життя, юрби, воно живе своїми спогадами. Хоча так відбувається, але це зовсім не благо для поета. Навпроти, він прагне саме до живого життя (особливо в ранній ліриці):
Ні, мого до тебе пристрастъя
Я сховати не в силах, мати-земля!
Якщо ранній ліриці Тютчева властиве протиставлення світобудови й окремої людини (величезної скелі й малюсінької піщини), те пізніше поет спускається на грішну землю, найчастіше не обмежуючись умоглядними міркуваннями, а простежуючи людську долю. Починає прояснятися своєрідна життєва філософія: чим сутужніше, обреченнее живе людина, тим сильніше любить він землю. Приреченість, мучення, часом навіть смерть, сусідять із неизбивной любов’ю до миру. Сяючий мир у всій пишноті з’являється в нього навіть у трагичнейшем вірші про любов Весь день вона лежала в забутті… Жінка (улюблена жінка) лежить на смертному одрі, а за вікном триває життя
Для Тютчева характерні міркування про смерті, про прикрості, про безрадісність людської долі, про сльози:
Сльози людські, об сльози людські,
Ллєтеся ви ранньою й пізньою порою…
Вся поезія Тютчева пронизана трагізмом самотнього існування, роздвоєністю душі, невір’ям, часто розпачем. Але разом з тим у пізнього Тютчева всі частіше звучить мотив непокори долі, спраги боротьби, поза якою життя втрачає своє виправдання:
Мужайтеся, про други, боріться прилежно,
Хоч бій і нерівний, боротьба безнадійна!
Так, боротьба безнадійна, але боротися треба!
У цьому, може бути, єдиний зміст буття
Контраст лірики Тютчева укладений, з одного боку, у його захваті життям, відчутті радості, неповторності буття, з іншої в усвідомленні швидкоплинності життя, у сприйнятті її як чогось примарного, тіні від диму (навіть не диму, тільки тіні!). Ці протиріччя й становлять життєву філософію поета, два погляди на життя зливаються в єдине сприйняття дійсності
Тютчев завжди намагався визначити зміст буття. Ніж старше він ставав (у поетичному й людському відношенні), тим частіше він зв’язував з людиною образ боротьби, розпачливого бою. Спочатку людина для Тютчева лише частина величезної світобудови, крихітна тріска на хвилях океану, мандрівник, гнаний неутоленной тугою. Пізніше поета починає тривожити свідомість марності життя. Потім, уже в пізнього Тютчева, виникає впевненість у необхідності бою людини з долею. Бій цей нерівний, фатальний, але він неминучий, тому що, може бути, тільки він і виправдує життя людини, крихітної крупиці світобудови
(1 votes, average: 5.00 out of 5)