Образ Земфіри як граничне вираження степової циганської волі в поемі “Цыганы”
Образ Алеко породили такий живий і співчутливий відгук у К. Ф. Рилєєва й інших декабристів. Але разом з тим уже наприкінці третьої головкоми намечается трагічна антиномія в характері Алеко, що і ляже в основу всієї поеми. Рветься з “оковів просвещенья”, з “неволі задушливих міст”, полум’яний і рішучий вольнолюбец, що не визнає влади “долі”, що йде їй всупереч, Алеко виявляється “слухняним” рабом і мучеником “страстей”: “Але боже! як грали страсті його послушною душею!”
Поки ми ще не знаємо, що це за страсті;
Миттєво й норовливо захопилася вона Алеко, з яким зійшлася без усяких обрядів, без зобов’язань. Два роки була вона йому “подругою”, але потім його любов їй прискучила: “Його любов осоружна мені, мені нудно; серце волі просить”. Коли серце самого Алеко просило волі, він безоглядно
Потребуючий для себе безмежної волі, Алеко жодною мірою не схильний поважати волю інших. Вольнолюбец стає гвалтівником. Проповідник вільності виявляється безмежним егоїстом, злим ревнивцем, власником, рабовласником у душі, що розглядає як невід’ємно приналежну йому, невідчужувану річ життя й долю іншої людини. Так розкриваються в поемі злісні, антилюдяні “страсті” – таємна суть, виворіт душі й характеру героя, що робить під впливом їхній страшний злочин – подвійне вбивство. Тут-Те й проходить грань, що відокремлює Алеко від героїв справжніх. Вони домагаються волі для інших – для народу. Алеко жадає волі “лише для себе”.
Причому до такого розуміння й розкриття характеру героя поеми поет приходить аж ніяк не в порядку несвідомого “безпосередньо-творчого” процесу (“думав сказати не те, що сказав справді”), як уважав це Бєлінський. Ще до початку роботи над “Циганами” Пушкін ясно зрозумів справжню сутність романтичного героя-індивідуаліста. Ми знаємо, що вже у вірші 1821 р., присвяченому характернейшему “героєві часу”, Наполеонові, Пушкін писав про нього як про великого честолюбця й егоїста, як про людину, перейнятій прагненням до “самовладою”, безмежною спрагою особистого звеличання. У другому розділі Пушкін прямо встановлює зв’язок між героєм століття й незліченними маленькими наполеонами, що виникали в такому достатку в цю пору й у житті, і в літературі:
* Всі забобони истребя,
* Ми все дивимося в Наполеоны;
* Ми почитаємо всіх нулями.
* Двоногих тварин мільйони
* А одиницями – себе.
* Для нас знаряддя одне.
“Горда людина” – це не тільки Алеко, це “байронічний” герой взагалі, це той представник “молоді 19-го століття”, той “сучасна людина” – дітище сучасного суспільства,
* З його аморальною душею,
* Себелюбної й сухий,
* Мечтанью відданої безмірно,
* З його озлобленим розумом,
* Киплячої в дії порожньому,
Розгорнуту характеристику якого Пушкін дасть у сьомому розділі того ж роману. І, як про це свідчить попередньо складений Пушкіним план “Циган”, поет із самого початку хотів сказати про Алеко саме те, що він про нього сказав.
Другим, і не меншим, чим окреслення й розкриття образа “сучасної людини”, чудовим досягненням Пушкіна є зображення їм народного середовища – циганів. Пушкіна, щоправда, замовчує про те, що молдавські цигани перебували в кріпосної залежності; явно ідеалізований образ Старого. Проте, поет мав право сказати про своїй “повісті”, що життя циганів описане в ній “досить вірно”. Причому щодо цього “Цыганы” – також крок уперед від “Кавказького бранця”, де черкеська вольниця була показана тільки з її поетичної, “гарної” сторони (“краса коней”, “краса одягу лайливої й простий” і т. д.). В описах циганського кочовища, теж безпосередньо пов’язаних з молдавськими враженнями Пушкіна (є свідчення, що він сам кілька днів кочував із циганським табором; герой і названий його ім’ям), при всій їхній романтичній мальовничості зустрічаються такі “прозаїчні” деталі, як строкаті “лахміття” одягів, “розідрані намети”, “убогий килим”, “скрип возів” і т. п.
У поемі про циганів, що у значній мірі виростає на матеріалі народно-пісенної Творчості, Пушкін набагато глибше проникає в істоту зображуваного їм національного характеру
(2 votes, average: 3.00 out of 5)