Новаліс Поезії у перекладі Михайла Ореста

Новаліс (Фрідріх Леопольд фон Гарденберг)
Поезії у перекладі Михайла Ореста
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади – К.: Основи, 1995
З “Гімнів до ночі”
І
Чи завжди буде вертатись ранок?
Земного власть не мине ніколи?
Буде гірка суєта поглинати
Небесний ночі підліт?
Не буде жертва любові таємна
Горіти вічно?
Приділеним є
Світлу свій час
I бодруванню –
Але безчасним є владарство ночі,
Вічним є тривання сну.
Священний сне!
О, не щаслив

так рідко
В поденщині нашій земній
Того, хто ночі себе присвятив!
Тільки безумці не бачать тебе
I іншого сну не знають,
Крім тіні,
Яку спочутливо кидаєш ти на нас
В годину смеркання
Справжньої ночі.
Не почувають вони тебе
В злотнім плині виногрон,
В чудесній олії
Дерев мигдалевих
I в соках брунатних маку.
Вони не знають,
Що саме ти
Ніжної діви
Грудь овіваєш
I лоно твориш небом –
Не прознають вони,
Що з давніх легенд
Ти, розкриваючи небо, назустріч виходиш
I ключ несеш
До жител Блаженних,
Тайн безконечних
Німотний после.
ІІ
Раз, коли ронив

я гіркісні сльози, коли, розпустившися
В болях, зникла моя надія, і я, самотній, стояв при сухому
Горбку, що в тіснім і темнім просторі образ зарив мого
Життя, самотній, яким ще ніколи не був ні один самотній,
Гнаний боязню невимовною, безсилий, ще тільки думка
Горя – і коли я оглядався, де мені допомога, ні вперед
Не був спроможен, ні назад – і з безконечною тугою горнувся
До тікаючого, погаслого життя – тоді з блакитних далечин,
З високостей давнього мого блаженства прийшло трепетання
Присмерку – і відразу розірвались узи народження, окови
Світла – відлетіла земна пишнота, а з нею і моя тягота.
Туга спливлася в один новий, незбагненний світ – ти,
Захвате нічний, дрімото небес, перейшов надо мною. Містина
Тихо підвелась – над містиною витав мій визволений,
Новонароджений дух. Оболоком пороху став горбок, і крізь
Оболоко побачив я прояснені риси коханої. В її очах
Покоїлась вічність – я схопив її руки, і сльози стали
Іскристою, нерозривною сув’яззю. Тисячоліття відходили в
Далеч, немов гроза. На її шиї пролив я захоплені сльози
Новому життю – було то перше сновиддя в тобі. Воно минуло,
Але зостався відблиск його, довічна незрушима віра в нічні
Небеса і в сонце їх, кохану.
ІІІ
Тепер я знаю, коли останній буде ранок – коли вже не буде
Світло полохати ночі й любові, коли дрімота стане вічною
І єдиним невичерпним сновиддям. Небесна втома вже ніколи
Мене не покине. Далека і трудна була дорога до святої
Могили, і хрест був тяжким. Чиї уста воложила раз
Кришталева хвиля, яка, звичайним чуттям незрима, струмує
В темному лоні горбка, біля стіп якого розбивається прибій
Земного, хто стояв на цих намежних горах світу і вглядався
По той бік, в нову країну, де ночі оселище: воістину не
Вернеться знову він у світ суєти, в країну, де правує
Світло і вічний неспокій домує. Вгорі він будує для себе
Житла, житла миру, томліє бажанням і любить, глядить
По той бік, поки найжаданіша з усіх годин не порве його
Наниз – в глибину джерела. Земне спливе наверх і кане,
Омите висотою; але що стало святим через доторк любові,
Попливе, розкуте, укритими ходами в потойбічний світ,
Де воно, мов оболоки, зіллється з дорогими усопшими.
IV
Іду потойбіч,
I кожен біль
Розквітне з часом
Як солодь і хміль
Недовго ждати,
Скінчиться путь,
Сп’яніло я ляжу
Любові на грудь.
Життя безконечне
Сплесне в мені,
З висот побачу
Тебе в низині.
Погасне твій поблиск,
Де мріє горбок,
I тінь покладе там
Свіжущий вінок.-
Потужно, коханий,
Мене впивай,
По сні спізнаю
Любов нехай!
Плин смерті юнящий
Я чую тепер,
I кров моя стала
Бальзам і етер.
Я в мужній вірі
Живу всі дні
I мру ночами
В святім огні.
Пісня пустельника
Радо в долах я живу ще,
Усміхаючись ночам,
Бо любов пиття цілюще
Всім моїм дарує дням.
Крапель зажиття чудесних
Душу ввись несе мою –
В цім бутті біля небесних
Брам сп’янілий я стою.
Споглядання святомирне
Гасить болещі мутні –
Жон цариця серце вірне
Щедро подає мені!
Слізні роки прояснили
Персть, їй давши тьми заказ,
I в ній образ нарізьбили:
Вічності дороговказ.
Як малу лише хвилину,
Чую днів безкраїй ряд,
I, коли цей світ покину,
Вдячно гляну я назад.
Карбункул
В його крові, що буде вік палати,
Таїться мудро знамено святе;
Цей камінь з серцем можна порівняти,
Що образ в нім Незнаної цвіте.
Як перший іскор безліччю пойнятий,
Так в другім хвиля світляна росте.
Причину блиску, світло перший криє –
Чи так і серце серця заясніє?
Коли числа і мір уміння
Ключем не буде до створіння,
А ті, що люблять чи співають,
Над мудрість мудрих все спізнають,
Коли наш світ у вільне щастя,
В життя і в світ назад подасться,
А справжня ясність непоблідло
Пойме собою тінь і світло,
Коли в легенді, казці, вірші
Діла землі прознають ширше,-
Тоді таємне слово чуд
Зруйнує владу всіх облуд.
Гімн
Мало хто знає
Тайну любові
I чує ненасит
I спрагу всякчас.
Вечері святої
Значення горнє
Є загадка людським чуттям.
Але хто хоч раз
З гарячих і любих уст
Подих спивав життя,
Кому священний жар розтопляв
Серце на хвилі тремтливі,
Кому розкрилися очі –
I він небесний
Глиб незбагненний міряв,
Той буде їсти від тіла його
I пити від крові його
Довічно.
Хто тіла земного
Високий зміст розгадав?
Хто може сказати,
Що кров розуміє він?
Все стане тілом колись,
Єдиним тілом,
В небесній крові
Плавати буде пара блаженна.-
О, якби океан вселенський
Уже червонів,
I ароматною плоттю
Набрякла скала!
Ніколи любов не всититься.
Власним доволі і любим досить
Не зможе вона коханого мати.
Від уст, ніжніших щоразу,
Споживане буде ставати
Любішим і ближчим.
Пристрасть палкіша
Душу тремтінням пойме,
Ще спраглішим, ще голоднішим
Стане серце:
Так буде тривати любові втіха
З вічності в вічність.
Якби тверезі
Пробу поклали раз на уста,
Все полишили б вони
I сіли б до нас
За стіл пожадання,
Що він не спустіє ніколи.
Вони нескінченну спізнали б
Повню любові
I славили б страву:
Тіло і кров.
Умираючий геній
Прийди, жадана! Знов не позве тебе
Мій голос; мить прощання наблизилась.
Чого шукав, знайшов я нині,
I чаклування окови тануть.
Поглянь: істота красна, володарка
Руйнує чари; довго і марно я
Вглядався в кожен трон; нарешті
Чую за ними отчизни поклик.
В глибу земної форми палає вже
Потужно тайний пломінь – моє старе
Єство: хай будеш ти жерцем і
Спів повороту співай офірі.
Візьми ці віти, ними покрий мене
I проти сходу пісню узнесену
Співай, допоки сонце зійде:
Двері прасвіту мені відкрити.
Покров, що слав мені аромат колись,
По тому, злотний, в доли опуститься;
Хто дише ним, в любові вічній
Ревне клянеться княгині красній.
До Жанетти
Мала володарко, дімок візьми мій,
Книжки мої, і будь утішна з дібр моїх,
I мрії кроткі, мій клейнод незримий
Візьми собі і їх.
Щось маю ще? Тобі я без відмови
Ще посох, і вінок, і келих дам мої.
Ти хочеш більше? Серця і любови?
Вони давно твої.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Новаліс Поезії у перекладі Михайла Ореста

Categories: Твори з української літератури

Links