П’єр-Жан Беранже Вибране у перекладі Василя Мисика
П’єр-Жан Беранже
Вибране
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990
Смерть і Поліція
Про вашу звідавшись недугу,
Префект поліції звелів,
Щоб допоміг я вам, як другу,
I з ложа смертного підвів.
До столу ж! Хай лунає спів!
На лікарів даремні ваші трати:
То слуги смерті – геть їх проженіть!
Вам, пане, заборонено вмирати!
Тож слухайтесь поліції – й живіть!
Як умрете, народ напхнеться
До нас Бог знає звідкіля –
Й таке у місті розпочнеться,
Що заколишеться
Як при падінні короля.
I – зрештою – імперська колісниця
Спіткнеться на могилу, що таїть
Ваш мертвий прах? О ні, так не годиться!
Тож слухайтесь поліції – й живіть!
I сам король, і депутати
Не співчували тим пісням,
Якими вміли потішати
Ви неньку Францію, бо нам
Ви не курили фіміам.
До шпигунів прихильні трибунали
На вас плели свою підступну сіть,
Ім’ям закону всюди таврували!
Тож слухайтесь поліції – й живіть!
Та є надія, що до року
Скінчиться ваш високий літ.
Тоді-то, знявши з нас мороку,
Ви зможете, старий піїт,
Покинути цей грішний
Дістануться вам прості дроги й шати,
Не відгукнеться сурм блискуча мідь.
А поки що – не треба поспішати!
Тож слухайтесь поліції – й живіть!
Кардинал і співець
О, як проречисто мене за гріх
Картає ваше звернення суворе!
Так ви читач куплетиків моїх?
Аж ось коли спіймались, монсеньйоре!
У мене муза й вип’є, то не спить,
А тішиться, жартує напропале.
Не гріх під чаркою й людей повеселить.
Що скажете на це, панотче кардинале?
А як моє дівчатко вам, оте,
Що я піснями славив так охоче?
Ви нишком хрест на себе кладете!
Воно постарілось: не бійтесь, отче.
Давно вже єзуїтів кагала
Заполонила серце підупале.
Бабуся й школу їм для діток завела.
Що скажете на це, панотче кардинале?
Патріотичним віршиком озвусь –
Мене в тюремні тиснете ворота.
Так повелося, що прелат-француз
У нас боїться й назви патріота.
Хоч я бідняк, я не журюся тим.
Мій рідний край – моє гніздо тривале.
Я так люблю його, як ви свій гордий Рим.
Що скажете на це, панотче кардинале?
Коли куплетом тішитесь моїм,
Ви, безоглядний воїн Ватікану,
Чи добираєте ж науку в нім,
Самаритянином спасенним дану?
Він з ліками б до хворого прийшов,
Обмив би тіло, порохом припале,
Старався б визволить невільника з оков…
Що скажете на це, панотче кардинале?
Тож визнайте сьогодні, що сам Бог
В моїх піснях своє лице являє!
Я вірю, що він бачить нас обох
I вбожество моє благословляє.
Один він серед мурів та сторож
Моє підкріплення надійне, стале.
Це він навчив мене висміювать вельмож.
Що скажете на це, панотче кардинале?
Проте у вас іще душа жива,
Тож добросердій вибачте людині,
Щоб вибачила й вам вона слова,
Такі чужі Христовій благостині.
Але до Рима кличе вас конклав!
Там зборище хвилюється чимале.
Якби-то Дух Святий тіару вам послав!
Що скажете на це, панотче кардинале?
Моїм друзям, що стали міністрами
Ні, друзі, я нічим, нічим не хочу бути.
Хай інші квапляться на ваш пустий парад.
Господь велів мені на вужчий шлях звернути:
Я, птах несміливий, уник двірських принад.
Що б я хотів собі? Гарнесеньку небогу
Та скромну бесіду з гулякою хмільним.
Благословляючи мою колиску вбогу,
Бог наказав мені, щоб я не був нічим.
Навіщо титули для бідного піїти?
Живу я віршами, на них марную час.
А як фортуну десь і трапиться зустріти,
Кажу я сам собі: “Ця розкіш не про нас”.
Нехай дістанеться фортунин подарунок
Трудязі вбогому, а не ловцеві рим!
А я без сорому носитиму свій клунок.
Бог наказав мені, щоб я не був нічим.
Коли спахне в мені жадання невтоленне
Із неба глянути на свій людський загал,
Чи не змішаються тоді в одно для мене
Підданець і король, солдат і генерал?
Почую гук… про що? Про перемогу браву?
Ім’я прокотиться й розійдеться, як дим.
Великі, що внизу я бачу вашу славу!
Бог наказав мені, щоб я не був нічим.
Та знайте, гордії керманичі країни,
Як я одважного ціню проводиря,
Що, покидаючи позаду рідні стіни,
Назустріч вітрові пускається в моря.
“Щасливої плавби!” – я вслід йому гукаю
I зичу витримки під вихором страшним.
А потім знов собі на сонечку дрімаю…
Бог наказав мені, щоб я не був нічим.
Помпезна, мабуть, вам судилася гробниця,
Мені ж – занедбана могилка в бур’яні.
Везтиме бучно вас жалобна колісниця,
На марах випаде труситися мені.
Даремно квапляться туди, де зірка впала!
Не важать зовсім там ні золото, ні чин:
Як не різнилися, а смерть їх порівняла!
Бог наказав мені, щоб я не був нічим.
Дозвольте ж геть піти із вашого чертога!
I хай ця річ моя не буде вам у гнів!
Прощайте, друзі! Там, край вашого порога,
На мене лютня жде та пара шкарбанів.
Свободу бачу я! Для вас її звитяга
Готова статися укріпленням твердим.
Я славитиму скрізь її безсмертні блага.
Бог наказав мені, щоб я не був нічим.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)