Постать Суворіна, його життя, про його ставлення до діла розповідали У. У. Розанов, М. Про. Меньшиков, А. У. Амфітеатрів, Б. Б. Глинський та інші. Їхні розповіді і спогади було опубліковано у вже згадуваному збірнику “Охоронець Росії”, що світ 2001 року.
Але посилатися для цієї матеріали автори статей про Суворине не поспішають. Знову спрацьовує якась внутрішня цензура – занадто довго цих людей удостоювалися лише негативних характеристик. Наприклад, у журналі “Журналіст” 1927 року на одній із статей У. Розанов і М. Меньшиков було названо
“всім відомими негідниками”. І хоча такої нині історична справедливість відновлено, й інші люди зайняли належне їм місце у російської публіцистиці, літературі, філософії та культури, все-таки спрацьовує стереотип: “захисники Суворіна брешуть, мають рацію лише обвинувачі”. Істина завжди десь посередині, але щоб їх знайти, слід враховувати думки і тих і інших. У вже неодноразово цитованої вище статті “З пригадувань і чужих думок про О. С. Суворине” Розанов робить висновок: “ні про яку залежності Суворіна ні від України всього уряду у цілому, ні від окремих його осіб, звісно, може бути мови”.
Також категоричний М. Меньшиков, вважає, що “обвинувачення, що “в Новий час” завжди пристосовувалося до пануючому тепер впливу, є “навмисної брехнею”, повторюваної усіма без елементарної перевірки, без тіні поінформованості. Тоді як “в Новий час” часто-густо створювало панує настрій; не воно пристосовувалося до суспільства, а змушувало суспільство прислухатися до свого щирого голосу… Треба було знати Суворіна особисто, треба було роками вдивлятися у цю сильну і горду натуру, аби зрозуміти, міг він свідомо до чогось навчають пристосовуватися, чи міг вдатися до якесь “догідництво””. Можна знову стверджувати, як і Меньшиков, і Розанов – люди, що працювали суворинской газеті, тобто залежні від редактора, кілька приукрашивают її особистість. І ось думка сучасного дослідника, не скованого рамками ідеології, щоправда, теж часто що дає оцінки категоричні і недовідні: “Суворін уявляв себе сірим кардиналом, – пише Д. Рейфилд у вступної статті до “Щоденнику”, – яка переказує хід російської історії, видаючи поради, маніпулюючи секретної інформацією, а часом вдаючись і до шантажу”. Тут кожне слово викликає запитання: звідки автор дізнався, що Суворін “уявляв” себе сірим кардиналом, коли, у яких публікаціях він маніпулював секретної інформацією і більше “вдавався до шантажу”? Але це характеристика англійського вченого повністю спростовує щедринское “Чого зволите?”. І хочеться нагадати ще одне розановское визначення поглядів Суворіна, про які написано неймовірно багато і найчастіше також неймовірна неточно. У. У. Розанов назвав Суворіна “прогресист”: “”Прогрес у Росії” чи “визволення і світ у Росії” і є, звісно, в повільної і завзятій, і стійкою, і, нарешті, переможної боротьби з такими “загородженнями” на усякому кроку перед російським і духом… перед й російською людиною; залежить від повільному распутывании всіх таких павутин… І тепер це-те боротьбу десятки років ніс у своїх плечах Суворін, він надзвичайно багато зробив неї своєї могутньої газетою; і з такою вантажем невидимих чи мало видимих, не гучних, справ за спиною міг спокійно слухати, коли газетні і журнальні сороки скрекотали навколо неї: “Суворін не ліберал””. Опозиційні публіцисти часто порівнювали М. М. Каткова й О. З. Суворіна, називали їхню стовпами проурядової, охоронної преси. Розанов від цього починає: “У долях російської журналістики ХIХ століття зіграли виняткову роль Катков і Суворін. Вони мали між собою нічого спільного. І через контраст одна одній вони відсвічують особливо яскраво у взаємній зіставленні”. Дуже чітко автор визначає роль Каткова. “Катков створив державну печатку у Росії був керівником газети, яка, стоячи і тримаючись цілком незалежно від уряду, говорила від імені російського уряду у його ідеалі…” Як завжди, розановские характеристики героїв досить парадоксальні: “”перо” Каткова було Каткова й розумніше працювати Каткова”, “розум, пильність, далекоглядність Каткова – була значно слабшими його”. Не традиційна характеристика російської журналістики у середині ХIХ століття: “Усі наших газет, по суті, все наше журналістика спокон століття стояла ідейна і гурткове… Росії хто б висловлював, не шукав висловити; все висловлювали ідеї “нашого гуртка”, гуртка Бєлінського і “Вітчизняних записок” 40-х і 1950-х років”, “гуртка Щедріна – Некрасова – Михайлівського у тому журналі 1970-х років”, “гуртка Чернишевського і Добролюбова в “Современннике””, “гуртка Стасюлевича, Спасо-вича, Пипіна, Слонімського, Качиних – в “Віснику Європи””… Це був гуртки людей приблизно однієї школи, мають однаковий вік, і, найголовніше, – приблизно одного “кола читання”… Кн
ижка – ось, що й єднало! Росія рішуче багато і зовсім нічим у собі не з’єднувала! Через це вся література була власне словесна, теоретична. І, дивним чином, “російського”, крім таланту й етики, у цій літературі не було! Усі думки, все серце, вся душа були “соціалістичні”, “марксистські”, англоманские, германофильские, полоно-фильские, космополітичні. Адже і головні книжки російського “Кола читання” завжди, були не російські, а перекладні чи “в оригіналі” іноземні (з. 3). З цього характеристикою годі й погоджуватися, полемізувати із нею, але знати й уміти враховувати на сучасному розвитку історії російської журналістики, з погляду, необхідно. У “Новому часу”, вважає Розанов, “представительствовалась Росія та російське справа, а чи не марксизм і марксистські успіхи у Німеччини і Росії…” (з. 3).
