Народності в поемі Пушкіна “Мідний вершник”
* Люблю тебе, Петра створіння,
* Люблю твій строгий стрункий вид,
* Неви державне теченье,
* Береговий її граніт,
* Твоїх огорож візерунок чавунний,
* Твоїх замислених ночей
* Прозорий сутінок, блиск безмісячний,
* Коли я в кімнаті моєї
* Пишу, читаю без лампади,
* И ясні сплячі громади
* Пустельних вулиць, і світла
* Адміралтейська голка,
* И не пускаючи тьму нічну
* На золоті небеса, –
* Одна зоря перемінити іншу
* Поспішає, давши ночі півгодини. (7; т. 2, с. 173-174)
Говорячи про “піднесену простоту”
При уважному прочитанні в характеристиці Пугачова проглядаються як би два стилістичних шари. За офіційною позицією, відбитої в запропонованому царем назві ” Історія пугачевского бунту”, проступає інша, властиво пушкінська позиція, з якої вимальовуються бездарність, боягузтво й жорстокість військово-чиновницького
Почесна, але як би примусова робота під наглядом пануючи обтяжувала Пушкіна, тим більше, що його власне критичне відношення до освіченого аристократичного суспільства Росії, особливо до придворного, значно підсилилося в 30-е роки. Але й раніше це відношення Пушкіна до знаті було далеко не упередженим, про що свідчить хоча б кінець 6 глави “Євгенія Онєгіна”, що не друкувався в основному тексті ряду видань роману. Ліричний герой просить “младое вдохновенье”:
* …Не дай охолонути душі поета
* , Озлобитися, зачерствіти
* И нарешті скам’яніти
* У мертвущому упоенье світла,
* Серед бездушних гордіїв,
* Серед блискучих дурнів,
* Серед лукавих, легкодухих,
* Очманілих, розпещених дітей,
* Лиходіїв і смішних і нудних,
* Тупих, нав’язливих суддів,
* Серед кокеток богомольних,
* Серед холопьев добровільних,
* Серед вседенних модних сцен,
* Чемних ласкавих зрад,
* Серед холодних вироків
* Жорстокосердої суєти,
* Серед прикрої порожнечі
* Розрахунків, дум і розмов,
* У цьому вирі, де з вами я
* Купаюся, милі друзі. (7; т. 2, с. 339-340)
Народності Пушкіна в романі “Євгеній Онєгін” – предмет особливої розмови, у якому, втім, важко перевершити В. Бєлінського з його вичерпним аналізом соціально-енциклопедичних, эстетических і інших достоїнств і особливостей роману (статті 8-я й 9-я). Він писав: “Онєгін” є самий задушевний Твір Пушкіна, саме улюблене дитя його фантазії…Тут все життя, все життя, вся душа, вся любов його, тут його почуття, поняття, ідеали” (2; т. 2, с. 434).
У пізній ліриці Пушкіна особливо помітна еволюція: від загострення соціально-моральної конфликтности поета зі світським суспільством – до вищої філософської духовності й навіть божественності.
При цьому в ряді випадків слово народ, а особливо – і юрба, ставляться, звичайно, не до народу в повному змісті й обсязі поняття, а до придворної знаті, аристократії, а також і юрбі літературних писак, витій, що ретельно критикували й труїли Пушкіна в пресі. У цьому змісті вжиті ці поняття в сонеті “Поетові”:
Поет! не дорожи любовию народної.
* Захоплених похвал пройде хвилинний шум;
* Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної:
* Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.
* …Ти сам свій вищий суд;
* Усіх суворіше оцінити вмієш ти своя праця…
* Задоволений? Так пускай юрба його сварить
* И плює наалтарь, де твій вогонь горить… (7; т. 1, с. 474)
Дослідники не раз відзначали й аналізували конфлікт Пушкіна з освіченою сучасністю, у результаті чого можна говорити навіть про самітність поета в сучасному йому суспільстві, а не друкувалися численні замітки Пушкіна з його архіву показують досить хворобливе відношення поета до ряду критичних виступів і до помітного охолодження до нього “юрби”:
* …юрба глуха,
* Крилатої новизни коханка сліпа,
* Гордовитих мазунів міняє щодня,
* И котяться, стукаючи із щабля на щабель
* Кумири їх, учора увінчані нею. (7; т. 1, с. 528)
Неодноразово виникають у лірику Пушкіна мотиви відходу, втечі, прощання й розриву зі світською юрбою, звертання до “небесного”, до вищої філософської духовності.
Складна епоха 30-х років (не пушкінська, а скоріше лермонтовская) неодноразово описана й досліджена найбільшими вченими, хоча, може бути, і односторонньо – у дусі її реакційності і як би одиничності й винятковості Пушкіна: “…і тільки вільна пісня Пушкіна лунала в долинах рабства й безмовності” (А Герцен ). Але факт у тім, що світське суспільство і його подпевалы-витії дійсно переслідували Пушкіна з наростаючою наполегливістю:
* Знову серцю моєму наносить хладный світло
* Непереборні образи.
* Я чую вкруг мене жужжанье наклепу,
* Решенья дурості лукавої,
* И шепіт заздрості, і легкої суєти
* Докір веселий і кривавий (9; т. 3, с. 459)
Виділений нами оксюморон як не можна краще передає не тільки результат цього гоніння, але й передчуття трагічного кінця. І отут чітко визначається трохи несподіваний, але все-таки вихід ліричного героя Пушкіна із соціальних конфліктів, дрязг, проблем до якоїсь загальної універсальності світосприймання, до деякої навіть божественності:
* Я змужнів серед сумних бур,
* И днів моїх потік так довго мутний,
* Тепер затих дремотою хвилинної
* И відбив небесну лазур. (7; т. 1, с. 529)
У вірші “Батьки пустельники й діви непорочні” (1836) поет готовий молитися про очищення душі:
* Владыко днів моїх, дух ледарства сумовитої,
* Любоначалия – змії прихованої цей,
* И марнослів’я – не дай душі моєї… (7; т. 1, с. 585)
Як би розвиваючи думку про очищення душі від суєтності миру цього, Пушкіна у вірші “Поет і юрба” говорить про вище призначення поета й поезії:
* Не для життєвого волненья,
* Не для користі, не для битв,
* Ми породжені для вдохновенья,
* Для звуків солодких і молитов. (7; т. 1, с. 436)
Докладно аналізуючи духовну еволюцію Пушкіна в період “Зрілості”, а потім і “Мудрості” (назви глав), проф. Н. Скатів уважає, що Пушкін не стільки знаходила й відкривав якусь навіть біблійну вищу мудрість життя, а як би вертався від життєвих суєт до самого себе: “Так відбувалося повернення людини до самої себе, так мудрість Пушкіна одержувала своє вище вираження й завершення” (8; з. 62). Тобто в цій еволюції було як би повернення до пушкінського “Пророкові”, у якому, на думку Василя Шукшина, утримувалися “самі великі слова, у російської поезії”, якими він уважав відоме, хрестоматійне, висхідне, щоправда, не до Біблії, а до Корана:
* И Бога глас до мене воззвал:
* “Повстань, пророк, і виждь, і внемли,
* Здійснися волею моєї,
* И, обходячи моря й землі,
* Дієсловом пали серця людей” {7; т. 1, с. 385)
Творча особистість Пушкіна переростала соціально-моральні й духовні можливості своєї епохи. Говорячи про особливу моральну силу Пушкіна, у відповідь на слова А. Блоку “Пушкін так легко й весело вмів нести свій творчий тягар” критик С. Рассадин писав, що знаменита легкість Пушкіна й близьких йому поетів – “поняття аж ніяк не тільки эстетическое. Ця легкість – природність, з якої вони відчували “почуття особистого достоїнства”. Бути легенею в цьому розумінні – це всупереч найтяжким обставинам, начебто навіть не зауважуючи їх, вільно й гордо нести голову, не виявляючи того, як важка ця незалежність, і цим особливо ображаючи тих, хто на незалежність зазіхає…”.
Маючи намір привести тут на закінчення ще ряд класичних висловлень видатних критиків і письменників, які б підтверджували нашу концепцію руху Пушкіна до вищої духовності, обмежимося коротким висновком Б. Томашевского про те, що Пушкін був і найбільше росіянином, і. найбільш європейським письменником, зрозумілим практично всім народам миру. “Не замикаючись ні в класових, ні в національних рамках, він знайшов шляхи до вираження культури свого народу в тім загальнолюдському, що й допомогло йому і його спадкоємцям підняти російську літературу до рівня літератури світового значення” (5; кн. 2, с. 153).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)